Чи мріяли ви колись почати життя спочатку?

Сьогодні дарую ще одну максимальну знижку - 25% на свій роман у жанрі містичного фентезі  - "Завтра буде вчора". Придбати книгу до кінця дня можна лише за 26 грн!

Пропоную вам невеликий уривок з цієї історії:

Минуло вже кілька днів від зникнення Юри. Я спробувала обережно порозпитувати різних його знайомих — чи нікому він не повідомляв, куди саме їде, чи не залишав якихось координатів для зв’язку. Але всі, як один, робили круглі очі і дивувалися: “Юра поїхав за кордон? Ти ба! А нам нічого не сказав!”

У соцмережах він не з’являвся, на телефонний зв'язок не виходив. Натомість одного спекотного дня, коли в місті солодко пахло квітучою липою, і асфальт на сонячному боці вулиці м’яко вгинався під підошвами босоніжок, на моєму телефоні висвітився незнайомий номер.

Я саме йшла із супермаркету з вельми скромними покупками — апетиту все одно не було й через спеку, і через хвилювання останніх днів. Розмірковувала про те, що, мабуть, треба здати в оренду квартиру, бо мені тепер субсидії не дадуть, а квартплата обійдеться занадто дорого. До батьків переїздити ой як не хотілося. Я вже відвикла від постійних нотацій та порівнянь із сестрою, а тепер їх явно побільшає. Мама щодня розмовляє з Марічкою по мобільному, а потім розхвалює переді мною і сестру, й її “золотого” чоловіка, і їхніх діток. Якщо я опинюся з нею під одним дахом, то від цих розповідей скоро вовком вити буду. Адже я “по всіх фронтах” програю старшій сестрі — і роботу втратила, і з супутником життя не пощастило, і дітей немає…

В таких-от невеселих роздумах я йшла вулицею, зсунувши на підборіддя набридлу маску, коли мій телефон у сумці запищав настійно і вимогливо, мов те голодне пташеня.

“Юра”, — відразу подумала я, тут же вихоплюючи з сумочки смартфон і гарячково відповідаючи на дзвінок.

Номер був незнайомий — але ж  чоловік попереджував мене, що його змінить. Тому я без жодних вагань сказала: “Алло, слухаю вас”.

 — Доброго дня, Ліно Сергіївно,  — озвався в трубці досить приємний чоловічий голос — зовсім мені незнайомий. Я відчула розчарування, бо вже налаштувала себе на те, що почую Юру. 

Хто б це міг бути? Нещодавно я порозсилала свої резюме в різні установи, шукаючи віддалену роботу, можливо, це телефонує потенційний роботодавець? Голос був солідним і таким, знаєте… переконливим, впевненим у собі. Так говорять вчителі, психологи або керівники різного рангу.

 — Так, це я, — відповіла, зупиняючись і відходячи вбік, в затінок від старого каштана. Притулилася плечем до стовбура, поставила біля ніг пакет з продуктами і приготувалася слухати, якою “заманливою пропозицією” ощасливить мене незнайомець.

Але, те, що він сказав,  виявилося, зовсім неочікуваним і геть вибило мене з колії.

 — Дорогенька, чи не підкажете мені, як зв’язатися з вашим чоловіком? — якби голос людини можна було б уявити у вигляді якоїсь живої істоти, то мій співрозмовник нагадував би великого ситого кота, що розвалився на сонці і дрімає, але одним оком пильно стежить за горобцями, і вже випускає з м’яких лап кігтики, аби схопити найближчого необачного бідаху.

 — Я… не знаю, де він, — мені враз стало не по собі, захотілося покласти трубку, вимкнути телефон і самій терміново податися кудись на край світу.

 — Як, зовсім не знаєте? — роблено здивувався незнайомець. — Невже чоловік може кудись податися, зовсім не попередивши жінку? Можливо, хоч натякнув, де його можна знайти?

 — Він тільки сказав, що їде за кордон на заробітки. Але я гадки не маю, куди саме і на який термін…

 — Він не показував вам закордонного паспорта, квитків тощо? 

 — А ви що, з поліції? — я подумала, що не зобов’язана нікому нічого пояснювати. 

 — Ну, не зовсім. Але Юрій мені дуже потрібен, маю до нього одну невідкладну справу.

 — То шукайте його самі, я,  на жаль, нічим не можу вам допомогти, — я вже зібралася натиснути на “відбій”, коли голос у трубці змінився, став холодним і загрозливим.

 — Ви, мабуть, не дуже добре мене зрозуміли, Ліно Сергіївно, — зауважив незнайомець. Тоді зробив паузу, під час якої я чула, що десь поруч із ним грає музика — може, то було ввімкнене в машині  радіо, або ж він сидів у якомусь барі чи кав’ярні.

 — Перепрошую, а що я повинна розуміти? — мене раптом, незважаючи на тридцятиградусну спеку, пройняли дрижаки.

 — Те, що насправді ситуація склалася досить серйозна. Ваш чоловік заборгував мені чималу суму і, певно, щоб не віддавати, вирішив “зробити ноги”. Але з його боку це геть не порядно, правда? Бо ж, згідно діючого законодавства, майно подружжя вважається спільним, і борги також. Він не міг не знати, що повертати кошти доведеться вам…

 — Але я нічого не знаю ні про які борги! Може, ви взагалі якийсь шахрай! — вигукнула я. — Так можна до будь-кого зателефонувати, дізнавшись попередньо, що його близька людина зникла і з нею не можна зв’язатися. Можна придумати якісь борги та шантажувати ними. Але я більш ніж упевнена, що ви не маєте жодних розписок чи боргових зобов’язань від мого чоловіка. Тому краще пошукайте когось дурнішого для ваших “оборудок”!

 — Не хвилюйтеся так, Ліно Сергіївно, це шкідливо для здоров’я, — голос незнайомця знову став оксамитово-м’яким, неначе кіт сховав свої кігті та завмер у вичікувальній позі, розмірковуючи, що робити з потенційною жертвою. — Усе ми маємо — причому розписка завірена нотаріально, тож у будь-який момент можемо надати вам копії для ознайомлення....

 — Але почекайте, чому я повинна платити? Шукайте Юру, або почекайте трохи, він заробить грошей і віддасть вам. Я ж їх не позичала у вас. Я про них навіть не знала нічого! — у мене на очі стали навертатися сльози — Скільки хоч він вам заборгував?

Коли той чоловік назвав суму, у мене виникло враження, що я сплю і мені усе це сниться. Таких грошей мені зроду-віку ніде не знайти.

 — Мені шкода, що я вас засмутив, — промовив незнайомець. — Розумію, що у вас зараз складна ситуація, чоловік покинув вас напризволяще, грошей немає.. Але ми не якісь монстри, щоб почати вас залякувати і погрожувати. Завжди можна домовитися по-хорошому, правда?

 — Що ви маєте на увазі? — у мене в голові відразу закрутилися сюжети невибагливих любовних історій, яких так багато зараз у кіно та на літературних сайтах — де героїню продають за борги у рабство і тому подібне. — Я що, маю ці гроші якимось чином відпрацювати?

 На тому боці пролунав короткий смішок.

 — Ох уже ці жінки, якої вони про себе високої думки...Нахіба ви мені здалися? Мені потрібні мої гроші, і найближчим часом, а якби  я став чекати, поки ви їх відпрацюєте,  то довелося б і жданики поїсти… Я ж усе про вас знаю, тому не маю жодних ілюзій з цього приводу. 

 — Але що мені робити? — я почувалася морально розчавленою і не могла зібрати думок докупи.

 — Ну, ви маєте квартиру, тож можете її продати. Якщо сума виявиться трохи меншою боргу вашого чоловіка, то нічого страшного, я вже вам її пробачу.

 — Продавати квартиру? Але…

 — Так, я знаю, що зараз криза, може не знайтися гідних покупців. Але не переймайтеся тим — я готовий сам її у вас купити. Вірніше, ми оформимо договір купівлі-продажу, тільки я вам нічого не платитиму. Навіть усі витрати на оформлення документів візьму на себе. Це буде дуже зручно для вас. Як бачите, нічого страшного, всі лишаться живі-здорові, вам не доведеться оббивати пороги різних установ, поставите кілька підписів на документах — і справу залагоджено. А там ваш чоловік може заробити багато грошей і придбати нову квартиру, — він знову тихо засміявся.

Проте мені було не до сміху. Я думала про те, що треба терміново знайти якогось адвоката, обговорити цю ситуацію, спробувати знайти шляхи виходу з неї. Бо ж я у всіх цих юридичних тонкощах зовсім не розуміюся.

 — Одним словом, ви мене почули, — резюмував незнайомець. — Давайте, ви зараз вип’єте валер’яночки, заспокоїтесь, а завтра я знову з вами зв’яжусь — і ми зустрінемося для оформлення паперів. Документи, підписані вашим чоловіком, я вам надам, щоб ви не думали, що це якась афера. Можете показати їх юристу, адже ви зараз думаєте, що слід найняти адвоката, вірно? Це марна ідея, вони тільки витягнуть із вас гроші і потім скажуть, що нічим зарадити не можуть.

 — Звідки ви знаєте? — охриплим голосом спитала я.

 — Знаю, бо я сам юрист, — знову засміявся він.  — Ну добре, до завтра! Не падайте духом, усе буде добре! 

І у слухавці почулися короткі гудки. 

“Але я не можу продати квартиру без згоди свого чоловіка, який є її співвласником, — подумала я. — Чи можу? Чорт, я нічого не знаю! “

 — Дівчино, з вами все гаразд? — якась сердобільна тітонька підійшла до мене і зазиоала мені в обличчя. У її маленьких карих очах, які тільки й можна було бачити над краєчком блакитної медичної маски, відбивалося співчуття. Певно, вигляд у мене був ще той…

 — Дякую, все нормально, — пробурмотіла я і рушила в напрямку пішохідного переходу.

 — А це ваша сумка? Ви забули?...

Я поглянула на свій пакет із продуктами, підхопила його  і  швидко пішла геть.  В голові було зовсім порожньо, немов усі думки випарувалися, залишивши по собі порожнечу, чорну діру.

“Хочу додому”, — подумала я з розпачем, як колись у дитинстві, коли мене відправили до санаторію, і я цілими днями плакала, поки батьки не здалися й не забрали мене.

Але, здається, тепер і дому в мене теж не було…