"Хлопчик із Толедо". Історичний детектив.

  Середньовічна Іспанія – мальовничий світ, у якому християнство переплелося з мусульманством та іудаїзмом. Там вирують пристрасті, кохання, та інтриги. І все це – у тіні Святої Інквізиції.
   У Толедо, якраз під час королівського візиту, знаходять тіло вбитого хлопчика. Жителі міста приголомшені жорстоким вбивством. Деякі високопоставлені члени ордену Домініканців вирішують оголосити вбитого святим мучеником – з політичних та релігійних причин. Але згодом виявляється, що важко зліпити святого з пустотливого дванадцятирічного бешкетника.
   Втім, не важливо, ким був хлопчик, – бешкетником  чи святим. Його вбивцю треба знайти і покарати. І домініканський чернець, фрай Алонсо де Мендоса, береться за розслідування заплутаної справи.
     

І пропоную вашій увазі невеличкий уривок, щоб ви зрозуміли, чи вам буде цікаво читати.

"Хосе відчинив двері і гукнув у коридор:

- Мігеліто, синку, де ти? Йди сюди.

- Я тут, – несподівано відповів хлопчик  не звідкись там здалеку, а з кімнати, де вони знаходилися.

Хосе здивовано озирнувся. Поки всі думали, що Мігеліто, як завжди, валандається на вулиці, він увесь цей час ховався під ліжком. А тепер висунув голову, дивлячись на всіх з пустотливою посмішкою. Волосся, як і одяг хлопчини, вивалялося у пилу та гнилих об’їдках, які сам Мігеліто кидав собі під ліжко, не занадто дбаючи про чистоту.

- Що ти там робиш? Вилазь негайно! – наказав батько.

- Зараз вилізу, – відповів Мігеліто.

Але вилізти з-під ліжка самостійно він не встиг. Батько витягнув його за вухо і змусив підвестися. Руки Хосе-м'ясника були сильними за те, що він убив сотні корів, свиней та кіз та незліченну кількість курей.

- Відпустіть мене! – скиглив хлопчик, але батько був невблаганним.

Він відпустив вухо Мігеліто лише тоді, коли син підвівся.

- Який ти брудний! Де ти завжди лазиш? – нарікала мати, на якій лежав обов’язок прати одяг для всієї родини.

- Що ти робив під ліжком? – запитав батько.

- Нічого.

- Не бреши, малий негіднику! Ти підслуховував, про що ми говорили?

- Ні, батьку! – Мігеліто зробив круглі очі. – Я затулив вуха, щоб не чути. Ви ж завжди вчили мені не влазити у розмови дорослих.

Від такого нахабства Хосе-м'ясник безсило закліпав очима і сів на ліжко.

- Як же я втомився від цієї бісової дитини! – жалібно поскаржився він. – Вчора бакалійник, чия крамниця на самому розі, заявив мені, що Мігеліто кинув йому у вікно каменюку і розбив. А тиждень тому він задушив мотузкою кицьку пекаря. Та ще й залишився чекати, коли кицька оживе, бо йому сказали, що коти – це таємничі створіння, у яких дев'ять життів. Отак по вині нашого Мігеліто пекар залишився без кота та ще й без борошна, яке з’їли миші. А селянин, який щоп’ятниці привозить на площу кошики з овочами, теж пожалівся на шкоду, завдану його віслюку. Ти тільки уяви, Анхелес: наш син засунув тварині під хвіст почищений часник. Коли селянин розпродав овочі і повертався у своє село, віслюк дорогою почав брикатися і стрибати, начебто скажений. Жінка, яка йшла по дорозі з горщиком, повним молока, злякалася і впустила горщик. А потім віслюк забрався у чужий город, де витоптав усі овочі та погриз кущі, і, нарешті, знесилений, впав на землю. З його пащі виходила піна, як у коня після битви з маврами. Лише коли змучена тварина вже не могла поворухнути копитом, хазяїн зміг витягти часник з... Ну, ти розумієш... З ослячої дупи.

- Синку, чому ти все це зробив?! – сплеснула долонями Марія де лос Анхелес, яка не могла повірити в почуте.

- Це просто гра, – пояснив Мігеліто, вдаючи, нібито йому соромно. А насправді малий бешкетник доклав чимало зусиль, щоб не засміятися. Бо жива уява малювала йому витівки віслюка, якому від часника пекло під хвостом.

- Ви тільки подивіться на нього! Це просто гра! А мені твої дикі ігрища коштують щоразу більше грошей, – вигукнув Хосе, підводячи руки до неба. – Мені довелося заплатити за віслюка, за розлите молоко, за потоптаний город, за розбите вікно, за мертву кицьку, за пошкоджене мишами борошно... І хтозна, скільки ще шкоди наробить Мігеліто. Господи, за що ти дав мені таку кару?

- Синку, пообіцяй, що будеш поводитися по-людськи, по-християнськи, – благала Марія де лос Анхелес.

- Обіцяю, – негайно відповів хлопчик.

У його хитрому погляді з’явилася перебільшена чесність.

- Не вір йому. Передчуваю, що він нам ще наробить біди. Якщо в дванадцять років він витворяє таке, то що буде, коли йому виповниться п'ятнадцять? Знаєш, жінко, я думаю, що в нашого сина вселився демон".