"Я сидел, съёжившись на полу у печки, жар обжигал мне лицо и руки, и шептал:– Догадайся, что со мною случилась беда. Приди, приди, приди! Но никто не шёл." Слова Булгакова з "Майстра і Маргарити"  так доречно спливають у пам'яті і я з силою стискаю скроні.

    Підіймаю важке дерев'яне крісло, що стоїть на веранді перед будинком і з криком жбурляю ним у вітрину котеджу. Наче в уповільненій зйомці спостерігаю,  як дрібні уламки прозорого скла розлітаються у всі сторони, падаючи на землю. Легше не стає і напевно вже не стане. Коли я відпустив її вперше, у мене ще була надія,  але зараз я розумію, що це  кінець. Чорна роз'їдаюча дира поселяється в моєму серці затягуючи туди всі почуття, емоції і думки. Я не хотів, щоб вона пішла, я просто не міг більше тримати її насильно, знаючи, що вона посміхається мені, цілує, лише через страх за власну фірму. Я думав, що зможу повернути її почуття, показати,  що можу все виправити, однак знову потерпів поразку. Правий був Жук, на гнилому корінні нічого доброго не виросте. Я ж практично зізнався їй, що люблю,  а вона...

Опускаюся на траву у якій навіть  цвіркуни замовкли, вшановуючи мої надії і сповідання хвилиною мовчання. Ніч повільно осідає на землю  наче бажаючи злитися з темнотою всередині мене і знищити цю оболонку, що називається тілом. Витягаю з кишені телефон, переглядаючи вчорашні фото, зроблені у парку. Щось нестерпно пекуче  ворушиться в грудях і хочеться розтовкти апарат, який показує мені її щасливий,  люблячий  погляд. Заплющую очі і чую як біля мене завиває сильний поривчастий вітер і шепоче її голосом "Стій... зупинись...  почекай... озернись... не тікай...  не біжи, усе відклади і секунду чи дві ти мені приділи... Розкажу я тобі,  як мовчать солов'ї... "

- Замовкни! Замовкни!  -  кричу йому,  розмахуючи руками,  бажаючи  прогнати з перед очей це марево,  що він навіює.  Та він лише ще гучніше посвистує,  кружляючи навколо,  наче насміхається.

" Шепіт вітру 2 або ти для мене більше ніхто"

https://booknet.com/book/322429

І частинка трейлеру)))