Привіт дорогі читачі

Сьогодні я до вас з рекомендацією цікавої історії.

Сама я прочитала не одну книгу цього автора, а ще ми з нею пишемо книгу в співавторстві, яка появиться на порталі вже до кінця цього місяця! 

Та зараз не про це, а про новий роман УЛІ СЕР

У тексті є:владний герой, зустріч через роки, протистояння героїв

Анотація до книги 

Я вбивця, бо вбила людину, але не пам’ятаю цього від слова зовсім! Отямилася вже у відділку поліції із закривавленими руками і все терпимо, але саме тут я зустріла його... того, кого вважала мертвим, того, кого кохаю усе життя, а він живий-живішого!

Спершу подумала, що не впізнав мене, бо минуло немало часу... але як же ж я помилялася!
Він впізнав! Впізнав! А на додачу люто ненавидить, а я не розумію - за що?!
Тепер мені загрожує в'язниця, ще й немалий термін, але мені НЕ можна, адже у мене є син, який зараз з подругою. Що ж буде з ним? Що буде зі мною... а з нами?

Цитата: 

- Ти знаєш, що я зрозуміла? - її голос був тихий, але у цьому шепоті стільки болю, - ніякі гроші не замінять нам найдорожчого - тих, кого ми любимо і хто любить нас. Я думала, що наші гроші врятують батька, витягнуть з тієї ями, але нічого подібного не сталося. Смерть не дивиться на твій соціальний статус, твої гроші, коштовності. Це такі дрібниці, порожнє місце. Зараз я спадкоємиця багатомільйонної корпорації, але віддала б усе, не вагаючись, аби повернути батька назад.

Зранку я прокинулася і думала, що все це дурнуватий сон. Але ні, все виявилося жорстокою реальністю. Зараз мені треба було думати як жити далі і що робити. Довго не думаючи, дістаю із шафи стареньку валізу і поспіхом складаю речі. Опановую себе, бо знаю, що сльозами горю не допоможеш, хоча Назар завжди буде у моєму серці.

До останнього сумнівалася чи правильно зараз роблю. Все ж, своє внутрішнє "я" ділилося на дві частини: одне шепотіло "Вперед", а інше кричало "Не смій". Опинившись на роздоріжжі, обираю перший варіант. Будь, що буде. Закинувши останній одяг, я доходжу до своєї випускної сукні. Так, тієї сукні, яку подарував Назар.

Тремтячими руками дістаю її з шафи і починаю кружляти, уявляючи поряд з собою хлопця. Все ж вирішую забрати подарунок з собою як згадку про цей неповторний час.

Коли все зібране, я озираюсь по квартирі і розумію, що саме тут минули найкращі кілька місяців мого життя. Змахнувши сльозу, яка знову попросилася на волю, швидко виходжу та закидаю ключі від квартири у поштовий ящик. Так, ще два тижні я могла жити тут, але, напевно, не вистачило б духу. Телефоную власниці і повідомляю де залишила ключі. Вона побажала мені щастя, а я знову розплакалася, бо розуміла, що це початок кінця.