Весна прийшла.

На 12-те березня синоптики спрогнозували сніг на території України і, як не дивно, не помилилися у своїх висновках. Скрізь мело, гуділо, замітало сильніше, ніж у грудні. Та от сьогодні 13-те: на небі знову ні хмаринки, плюсова температура, доводиться сплавлятись по проспекту, щоб добратись до магазину.

Куди подівся мій обруч із пір’ям? Саме час натягнути його на макітру та піти пострибати з бубном, хтозна, можливо, це божевілля закінчиться. Чи, як наші предки, піти співати на все горло (Стрітення вже місяць як минуло – як раз пора) аби закликати весну?

«Ой ти, зима біла, як ти нам надоїла»

Не подумайте, я люблю і ціную кожну пору року, втім, чи то авітаміноз і вибрики організму, чи просто весняна хандра, але цілий день пішов коту під хвіст, бо, бачте, зовсім немає настрою до роботи. Хоча дров би зараз порубати – в самий раз заняття. Чи лісом прогулятись. Натомість – сенс? Ще, як мінімум місяць, допоки все позеленіє і прогулянки наповнюватимуть життям. Дійсно, гуляти між голими деревами, через які полосу горизонту за кілометр видно – то одне, а пробиратися пахучими хащами, крізь які далі витягнутої руки не бачиш – зовсім інше, ба ні?

Хочу в село.

Нинішня зима змусила мене переглянути сенс фрази «людину з села витягнути можна, а село з людини – ні». Вона зазвучала поетично і романтично, полишивши дурні смішки в минулому. Коли людина усвідомить, що село, це не збрід голоти, а, в першу чергу – атмосфера, пейзажі і невідомі, а часто й непотрібні, натомість такі приємні буденні справи, до яких так і тяжіє душа, вона вийде на абсолютно новий рівень розуміння цього паскудного світу.

Ще зима крутиться на порозі, а я хочу в садок. Назбирати яблук, привезти додому і переробляти. І погоду, знаєте, таку в міру похмуру, але теплу. Щоправда не наодинці – обов’язково з кимось. Самотужки банки під яблука мити не хочеться. Взагалі – ненавиджу мити банки, баночки й бутлі. Вже краще з овочами чи фруктами гратися.

Чого б іще забажати… Хочу дощу! Якщо хоч хтось, кому на очі трапиться цей запис, знайомий з моїми «Оповідями…» – він мусить знати як я люблю дощ! Натомість, знову ж, кожної пори року дощ виглядає по-різному, по-різному він і сприймається. Хочу весняного дощу. Такого, щоб після нього ходити і заглядати в калюжі, шукаючи віддзеркалення сонця.

Хочу скинути кожуха.

В ньому жарко і незручно. Особливо, якщо є потреба скористатися громадським транспортом. Запевняю, 40% від загальної тісної маси анчоусів у маршрутці – луска.

Хочу відчинити вікна.

Нормально відчинити. На цілий день. І не боятися, що вночі туди залетять краплі дощу, снігу чи голуб.

Хочу полежати на траві.

На свіжій зеленій траві. Вимастити в неї одяг, нарвати кульбаб в букетик.

Хочу побути наодинці.

Не в картонному будиночку серед старого, запилюженого міста, а на великій просторій цілині, де до найближчого густонаселеного пункту – сотні кілометрів.

Багато чого я хочу, в тому числі й сказати, але то вже будуть нетрі філософії, яким, на жаль, нині немає місця у цьому висловленні.

Сонце поступово полишає горизонт, здалося б і мені полишити душну кімнату і почалапати по хліб.

Як добре врешті наступити на горло ліні і вилити душу в рядок прямих нединамічних ліній у цифровому форматі.

Всім дякую за увагу і гарного вечора

З повагою, Historyk