Валентинка для Діани - про почуття підлітків

Трохи із запізненням, але вітаю всіх авторів, читачів і також адміністраторів Букнету із днем усіх закоханих, що відомий у світі як свято Валентина.

Так, я знаю, що із заснуванням свята не все "чисто", і тому багато моїх знайомих його не святкує. Проте, як на мене, конкретно у цьому випадку можна закрити очі на історію свята, бо важливі саме ті почуття і сенси, якими його зараз наділяють люди по всьому світу. 

А тепер про моє оповідання.

Днями я натрапила на флешмоб від Мар'яни Долі до дня Святого Валентина, і буквально вкурвило мене щось написати, бо тема кохання є у більшості моїх творів. А найбільше люблю прописувати шлях розвитку почуттів від першого вподобання, крок за кроком, до того моменту, коли визнаєш свої почуття. Потім новий шлях - до стадії, де вже не можливо про них мовчати, і часом освідчення стає нав'язливою ідеєю. Далі - очікування відповіді, і залежно від неї - подальший розвиток почуття. Перші дотики, поцілунки... Знаєте, для того, аби розписати розвиток почуттів - на справді не потрібно ніякого сексу. Більше того, коли людина тобі важлива - ти ніколи не змушуватимеш її до близькості. Ти зважуватимеш кожен свій рух, кожен подих - аби випадково на нашкодити і не образити. Ось що є справжніми почуттями. Це значить - відчувати людину. Емпатувати і цінувати. А інтим звісно буде, колись, бо він займає своє важливе місце у стосунках дорослих людей. Проте, він не має бути в пріоритеті. Аж ніяк. 

Ось такі роздуми я покладаю у основу  любовних ліній своїх творів.

У моєму оповіданні "Валентинка для Діани" відбувається розвиток почуттів поміж підлітками, старшокласниками від знайомства і до тої межі, коли перед ними постане запитання - у який бік їх розвивати. Лишитись друзями, чи піти далі. Так, текст оповідання неочікувано обривається, і трохи нижче я поясню причину. Проте до кульмінації теми валентинки він дійшов, і це можна рахувати за повноцінний й завершений уривок. Який, можливо, увійде до основного тексту серії "діти нового тисячоліття". 

Справа у тому, що героїв для цього оповідання я взяла із двох своїх, не пов'язаних до цього текстів. Діана є другорядною героїнею серії "Діти нового тисячоліття", що існує у двох з половиною частинах в моїх чорновиках. Я їх наразі переписую. 

Це серія текстів про підлітків-однокласників. У кожному з текстів на першому плані різні герої з їхньої кампанії. Тобто перша частина розповідає про Славко Левковича і Мельничук Настю та їхнє волонтерство у дитячому будинку; друга - про походеньки рудого Борьки і розвиток його відносин із Ксенєю, якій він допомагає боротися із ґаптофобією (непереносимість дотиків), спричиненою пережитою нею у дитинстві трагедією. А також боротьбою із злочинцями, що викрадають людей. Третя - буде про новеньку дівчину у їхньому класі, яку буквально змушують співати за іншу людину. 

З їхньої кампанії без належної уваги з мого боку лишились тільки Віка та Діана. От я і вирішила дати хоча-б одній з них трохи більше екранного часу. Хто знає, можливо у майбутньому я і для Віки зможу прописати щось цікавеньке. 

Сюжет оповідання продовжуватиметься у третій частині серії. 

З Русланом інша історія. Він є найкращим другом Петра Андрійченко, головного героя мого тексту "Хлопець під маскою лиходія" або просто "Інмаскед". Цей текст я надсилала навіть на конкурс "напиши про мене книжку 2018". Отримала купу критики, частина якої була не надто адекватною. Бо фразу штибу "зписане з неякісного аніме" - я можу вважати лише за абсурд. До слова, коментарі суддів до цього тексту можна знайти у фб за запитом "Хлопець у масці злодія" (це стара назва).

Повернемось до власне тексту. У ньому розповідається про Петра Андрійченко, хлопця з доволі театральної сім'ї. Мати в нього - оперна співачка, тато - піаніст-концертмейстер; старші брати-близнюки - актори театру, а середня сестра - професійний гример. Тут, як то кажуть, буквально на роду написано. От і Петро відчуває бажання перевтілитись у когось. 

Брати давно його вмовляють спробувати себе у їхньому театрі, мовляв, якщо вдасться - за відповідною освітою і забезпеченим майбутнім справа не стане. 

Зрештою - знаходять чим натиснути і вмовляють. Режисеру на стільки подобається гра Петра, що він навіть не проти отримати по шапці від директора за неповнолітнього актора. А епатажна сценаристка Маринка пише під нього роль.

Разом із тим, у школі одна вчителька дозволяє собі не надто правильну поведінку до учнів. А потрапивши під її роздачу, Петро не витримує такого щастя. І у його голові виникає ідея. А що як спробувати її провчити? Він довго готується, а тоді гримується під Джокера із комікс всесвіту DC про Бетмена, і фігурно зриває урок, змушуючи вчительку чи не вперше у житті попросити пробачення в учениці, якій дісталося того дня. Хтось записує його виступ на камеру й заливає у Ютуб та інстаграм. Що тоді почалося! Вся школа гуділа ще тиждень - Петро примудрився залишитись невпізнаним. Тут то на сцену і виходить його однокласник Руслан, що стане єдиним, хто зуміє розкрити Петра. А вивівши його на "чисту воду" у приватній розмові він неочікувано... Напрошується допомогати. Відтепер у них з'являються офіційні профілі у Ютуб, інстаграм та інших соціальних мережах, а виступи у школі - стають звичними і досить частими, записи яких Руслан активно заливав у мережу. Демонструючи не тільки детективні навички, але і доволі гарне знання комп'ютера і навіть програмування. Проте, у тексті Руслан має доволі мало екранного часу. От мені і схотілося трохи більше розкрити його, в першу чергу для себе.

Ось такі історії. 

Я поки не планую їх публікувати на Букнет, хочу спочатку довести до читабельного стану і спробувати пошукати щастя у наших видавництвах. 

На останок хочу побажати вам приємного читання, а також справжнього кохання і гарних друзів!

П.м.: дуже вдячна за обкладинку Ярині Мартин