"Останні відчуття" – така проста, на перший погляд, назва ховає в собі безліч запитань. Але це поки не прочитаєш останній вірш. Читати треба по черзі, від чого виникає структура епітафії поета, який сам для себе і є останнім почуттям, тою міркою, якою він випробовує світ. Тим парадоксальніше це звучить, чим більше вчитуєшся у слова поета – він нічого вже не хоче, лише відчуває оцю незмінну тривогу, коли стоїш на порозі чогось, що не вкладається у голові, чогось, що тільки відчувається. І дивне, як це завжди у поетів, марення життя лише відволікає. А за цією стіною лише інколи вигулькує сама суть, яка відразу ховається в сльозах – "Я пробачив, очам страшну їх хіть​​​​​​". Такий вердикт поета, його змирення з власною вадою будь-що вдіяти, крім, як спостерігати. Саме цей вогонь розпалив випадковий вітер і так само випадково погасив... Це можна розцінювати, як інфантилізм, як слабкість, але чи ж винне дзеркало у тому, що лише відображає?

Запрошую охочих відвідувачів до читання моєї збірки:) Всім гарного вечора!