Лекс мовчки потягнулася до пляшки, налила собі ще віскі й випила майже залпом. Алкоголь уже приємно розливався теплом по тілу, трохи притупляючи біль і втому, але не міг заглушити хаос у її голові.

Вона підняла погляд на Харета й ледь помітно усміхнулася.

— Відвезеш мене додому?

— Так, — тихо відповів він.

Лекс поставила порожній келих на стіл і зітхнула.

— Тоді допоможи мені встати, бо самій у мене це навряд чи вийде.

Харет завмер. Здавалося б, звичайне прохання. Але для нього воно означало набагато більше. Одинадцять років. Одинадцять років він не торкався її. Не відчував тепла її шкіри. Не стояв так близько, щоб уловити її запах. Не дивився їй в очі з такої відстані. Він повільно підійшов. Лекс підняла голову, і на мить їхні погляди зустрілися. Серце Харета болісно стиснулося. Вона майже не змінилася. Лише стала сильнішою. І водночас — втомленішою. На якусь мить він вагався, але потім рішуче нахилився й підхопив її на руки. Лекс здивовано видихнула, а потім мимоволі обхопила його шию. Її близькість збивала з пантелику. Запах її волосся. Тепло тіла. Легкий дотик пальців. Усе це вдарило по ньому сильніше, ніж будь-який удар.

Приречена клятвою 18+