Шмат зі зрадою

Шмат зі зрадою #ДивосітНові_міти

Чіро гнав одного з братчиків попереду себе, той був сплутаний мотузкою по руках. Юнак відав Люку меншому Підкові, а сам всадовив бранця біля багаття.

— Трохи затримався, хитрий же гаспид, ледь вистежив його.

— Це ж Пеша, він же з наших… — Кривий запнувся. — Пане башар?

— Скоріше, з їхніх.

— Але ж він пройшов випробування, Пеша вже дві декади з нами.

— І досі смердить соком, — бранець мовчав, втупившись собі в ноги. — Я ніяк не міг спіймати його на гарячому до сьогодні.

— То ти шпигун, псяча твоя морда?! — гаркнув Флорін та накинувся на бранця з кордом.

Побратими ледь втримали його втрьох.

— Як ти дізнався? — запитав Златоус з недовірою.

— Я ж сказав, він смердить соком — відчув на нюх, чогось такого слід було чекати від наших ворогів.

— Скільки ж він зможе протягнути й що встиг розповісти?

— Хтозна, його пійло трохи відрізняється від того, яким поять звичайних бранців. Воно ніби слабше, то, може, й мізки випалює не так сильно.

— Чого мовчиш? Розповідай, сцуко! — Кривий дав полоненому копняка. — Нашо твої спалили мій млин разом з батьками та синочком, воно ж було безневинне-е?!

Могутні ручища колишнього мельника зімкнулись у Пеші на шиї сталевою хваткою. Олесь зі старшим Підковою кинулись до них, та нічого не могли вдіяти, Кривий оскаженів від люті. Він би так і задушив його, якби не удар по потилиці від Златоуса. Бранець відкашлявся й раптом промовив:

— Не знаю, нашо вони таке вчинили, але коли наші ченці вважають, що так треба для вищої мети святого джихаду, значить, так треба. Істина єдина, й вони її провідники.

Братчики так ошелешено дивились на нього, наче то ведмідь тільки що розмовляв людською мовою.

— То вбивати старих і немовлят — це така ваша мета? — запитав Убийвовк.

— Я не знаю, мені було дано мало часу, шоб осягнути всю істину.

— Розкажеш, хто й чому прислав тебе до нас?

— Голос, він розповів моє нове призначення, і я його виконую.

— Шо ти встиг розповісти?

— Все, шо бачив.

Чіро на мить спохмурнів.

— А шо ж ти бачив?

— Курінь, ворогів.

— З якими їв з одного казана, ділив сховок і вогнище...

— Скоро вони стануть моїми братами, й ви всі також...

Пеша замовк від тихого звуку, місячний клинок блиснув у світлі ватри.

— Чому притих?

— Пан башар хоче скінчити моє життя? — боязко запитав він.

— Ше не повністю обернувся, я ж бачу, то скажи, чого ти не борешся з цим?

— Нашо? Я важко працював з ранку до ночі й отримував дріб’язок, на який навіть здохнути було соромно, а знать кожного дня бенкетувала.

— А зараз ти жируєш?

— Ні, та скоро всі будуть рівними, я бачив.

— Я теж, на полі після бойовиська, там всі лежать однаково — послані на забій, як худоба.

Убийвовк відчув у ньому справжній живий страх, Пеша ще мав всередині щось від себе колишнього, й це було наймоторошніше у всьому тому.

— Ти смердиш як боягуз, я не здивуюсь, коли ти скажеш, шо сам до них прийшов.

Бранець опустив погляд вниз та зіщулився.

— Олесю, — промовив крижаним голосом башар, — вчини зі зрадником, як він того заслуговує. А ти знай, не бувати тут цій чумі й твоєму джихаду, я запалю землю під вашими ногами...

— Не встигнеш, вони вже йдуть.

— Ти про це? — він кинув згорток закривавленого пергаменту до його ніг.

— Шайтан-н! — закричав Пеша в очманінні.

Убийвовк розвернувся й пішов до землянки, Куміко сиділа на лаві за столом й читала подаровану книжечку. Дівчина глянула на нього й промовила:

— Як давно ти знав?

— Одразу, як вчуяв свіжий запах соку в Верхньому курені декаду тому. Ми не маємо права на помилку, тільки не зараз.

Дівчина потягнулась нерішуче й обійняла його, стискаючи все міцніше й міцніше.

— Я піду з вами, — прошепотіла вона на вухо.

— Навіть мови не може бути про це, не цього разу.

— Але ж іншого може й не бути!

— Саме тому.

— Я вільна обирати...

— Я теж, і хочу, шоб ти жила.

— Моро, невже ж ти не розумієш, я...

— І я, Куміко, я теж тебе кохаю — вас обох.

— У Дзв’інки залишиться син після тебе, а мені що?

— Кумі, я ніхто, і звуть мене ніяк.

— А хто ж тоді я: безумна супутниця альбашара Моро, тінь башара вільної компанії чи заноза для Чіро Убийвовка?

Юнак поцілував її в обидві щоки, туди, де прокотилась гаряча сльоза.

— Не смій мені відмовляти, — вона розстібнула його кожух, — бо це може бути останній раз, коли ми вдвох!

Куміко рвучко стягнула з Чіро камізельку та сорочку, припавши вустами до шиї. Ті губи були настільки чуттєві й ніжні, що Убийвовк не зміг зупинити той шал між ними, як не намагався. Він наче втратив волю від сили її бажання і того вогню, який палав у її карих очах.

— Кумі, пообіцяй єдине, — дівчина ніжно дихнула біля його вуха, прикусивши мочку та муркнула, — ти будеш жити далі!

— Буде дуже важко, — м’яка вовняна сорочка сповзла додолу, — хочу бути тільки твоєю!

— Куміко, пообіцяй!

— Добре, мій Моро, мій коханий…