Вступ (щодо міфів)

Руйнуємо голлівудські міфи про маніяків (колонка для авторів та читачів жанру)

Харизматичного агента ФБР відправляють у периферійне містечко, аби він уполював моторошного серійного вбивцю. Він прибуває на місце, розштовхуючи нерозторопних копів і, оглянувши речові докази або труп, усвідомлює, що у «почерку» злочинця чітко прослідковується важке дитинство, служба в морській піхоті, робота у порту та ненависть до фаст-фуду…

Цілком звичайна для жанру зав’язка, однак навіть у ній криється водночас декілька штампів про маніяків, які вловить допитливий читач/глядач і які не допустить у власній творчості автор, котрий бажає створювати правдоподібні сюжети.

Серійні вбивці — чи не найбільш заштампована тема кіно та літератури. Особливо цікавим це є тому, що саме явище серійних убивств — цілком наукова категорія, що має мало спільного із тим, що нам пропонує масова культура.

Історія, антропологія та археологія досліджують зародження людської цивілізації. І люди, які безпосередньо не працюють у цих науках, не говорять, що розібралися в особливостях організму неандертальців, способі їх життя чи общинного устрою. Астрологія та астрофізика вивчають космос, але простий обиватель навряд чи говоритиме про далекі галактики, як про елементарщину. Криміналістика, кримінологія та судова психіатрія вивчають серійних убивць, але ледь не кожен на цьому світі запросто пояснить, хто такі маніяки, чому ними стають і як подолати це банальне суспільне явище.

Причина такої «глибокої обізнаності» криється саме в популярності кіношного образу серійного вбивці, що прийшов до нас із Заходу.

Не сказати, що на наших теренах люди не знали про серійних убивць. Чи не найперша у світі згадка про такого належить Пушкіну, який у своїх віршах обмовився про душогуба Костянтина Сазонова. Наш земляк Олександр Вертинський у своїх мемуарах про світ першої половини ХХ сторіччя згадує німецького серійника Петера Кюртена та румунського Белу Кіша. На слово «маніяк» саме у значенні психічно хворого, схильного до насильства індивіда, можна спокійно натрапити в радянській літературі та кіно. Однак це лише епізодичні згадування. І коли Михайло Булгаков змальовував судовий процес над серійником Василем Комаровим, сухо констатуючи серію злочинів, Агата Крісті вже бралася активно використовувати сам образ, наприклад у своєму найвідомішому творі «Десять негренят» (див. прощальну записку вбивці).

Причому сам цей образ, навіяний Голлівудом, є настільки закостенілим, що ні в кого навіть не виникає сумнівів у його правдивості. І тому на світі існують уже цілі покоління, які за умовчуванням прекрасно розуміються на об’єкті та його «матеріальній частині». Більше того, трапляються люди, свято переконані, що Бафало Біл та Ганібал Лектер з «Мовчання Ягнят» — реальні маніяки з США (а буває й таке, що й Майкл Маєрс з Джейсоном Вурхісом — це «справжні вбивці з минулого»).

          Правда ж у тому, що сам серійний вбивця досліджується профільними науковцями іще довше, ніж експлуатується мистецтвом — починаючи приблизно з кінця ХІХ сторіччя, з часів Джека Різника та Генрі Холмса.

Ще одна правда криється у тому, що пропагований західною культурою образ має зовсім мало спільного з дійсністю.

Не гарантую, що після прочитання моїх статей ви збайдужієте до всіх тих карикатурних ганібалів лектерів та американських психопатів. Але точно впевнений, що у підсумку ті з вас, хто є авторами, обиратимуть, чи йти проторованим шляхом, чи взяти за мету реалістичність зображуваного. Читачі ж гарантовано отримають імунітет від голлівудських штампів в улюбленому жанрі.

Аби не бути голослівним, розпочну із руйнування найбільш несподіваного міфу (для більшості).

Адже ФБР не ловить маніяків.

Саме так, не ловить. Скажу більше, ФБР взагалі не розслідує убивств!

Про це — у наступній статті та в моїй книзі «Експеримент Каменєва», яку ви можете знайти тут, на Букнеті.