"Ми сидимо і слухаємо новини, час від часу коментуючи те, що привертає більше уваги. Я крадькома спостерігаю за Ніком, відзначаючи кожну деталь в його зовнішності та рухах. І мене ще більше притягує до чоловіка.

Мені подобається, як він запускає руку у своє волосся, щоб пригладити його, проте воно майже одразу ж падає на лоб, як тільки Нік трішки опускає голову. І як при цьому тонкий браслет-фенечка ковзає по його руці вверх-вниз. Цікаво, що це за браслет такий? Він зовсім не відповідає дорогому та модному стилю Ніка. Більше схожий на підліткову забавку. Можливо, колись запитаю у хлопця.

Подобається, як він переможно стукає долонею по коліні, коли на екрані з'являється Майкл Бенз, який дуже схуд, але обіцяє, що обов'язково дасть інтерв'ю, як тільки кілька годин спокійно поспить.

Подобається, коли Нік раптово повертається до мене, а я з панікою переводжу погляд на екран, витріщаюсь і боюсь глянути в ці неймовірні очі. Тепер ідіоткою виглядаю я, не Нік.

На якусь мить мені здається, що я навіть чую аромат чоловічих парфумів з нотами дерева, бергамоту та хвої.

Коли ж Ноклон раптом вимикає телевізор і розвертається до мене, присунувшись близько-близько до скла, я не можу стримати посмішки. Здається, вона виривається прямо з серця, не забувши пробігтись по тілу приємними відчуттями. Доводиться подивитись йому в очі.

–Як спалось, Меллі? – запитує Нік і опускає погляд на свою руку, пальці якої бігають по склу.

–Добре. Я заснула рано, тому й не бачила твого повідомлення. А тобі як? – слідкую за рухами його руки. Тепер він щось пише пальцями. Я чітко бачу букву «М», одразу ж за нею йде «Е».

–Прекрасно, – «Л», «І», – ти мені снилась...

«С», «А».

Стук-стук, стук-стук. Здається, я нічого не чую, крім цього звуку. Це моє серце, воно раптом стає таким гучним, що я боюсь себе видати. Тому вдаю, що засвербіло ліве плече – запускаю руку під одяг і шкрябаю його легенько нігтями. Одразу ж жалію про це – Нік уважно спостерігає за моїми рухами, ніби ми граємо в покер, а я саме хочу обдурити його.

–Ми були серед натовпу, де тисячі людей, і ти весь час сміялась з мене, – продовжує Ноклон, – а потім зникла...

–Гадаєш, варто придавати цьому якесь значення? – запитую, виписуючи пальцем на склі по одній букві «Ноклон». Нік це бачить, тому проводить долонею по перегородці, нібито стираючи своє прізвище. Я пишу знову. Тільки цього разу «Нік».

Хлопець підіймає голову та посміхається. І я не можу втриматись – прикушую щоку, щоб не подарувати усмішку у відповідь. Виходить погано, тому Нік сміється. Для мене цей сміх такий дзвінкий і приємний, що з голови вилітає абсолютно все, залишаємось тільки я і Нік.

Ми проводимо так більшу частину дня, перекидаючись простими фразами, які не несуть в собі абсолютно ніякого сенсу. Проте для нас вони такі важливі! Можливо, навіть не настільки самі слова, а інтонації, з якими ми їх вимовляємо. Ніжні, з нотками флірту.

Цікаво, а для серця не шкідливо тривалий час битись так сильно, так гаряче?"