Чи доводилося тобі колись роздивлятися сніжинки? Якщо ні, зроби це обов’язково! Бо немає жодної схожої. Кожна з них особлива, виграє блискітками на гострих гранях, пишається мереживом і кристалами. Тільки дивись, не дмухни випадково на сніжинку, бо тоді вона розтане на твоїй рукавичці, чи перетвориться на краплинку від тепла твоєї долоні.

Всі сніжинки неймовірно гарні, але є серед них і зовсім незвичайні – срібні. Кажуть, вони володіють чарами, а побачити їх можна лише коли на землі випадає багато снігу і примарно світить великий круглий місяць.

Ось про таку срібну сніжинку я й хочу розповісти.

У цієї сніжинки було ім’я – Адель. Погодьтеся, далеко не кожну сніжинку називають на ім’я, певно, тільки найгарнішу серед своїх сестричок. Принаймні, так вважала срібна сніжинка і хизувалася своїми незвичайними промінчиками.

Адель сиділа на хмаринці, дивилася, як місто вбиралося у святкові вогні. Низками намистинок і чарівними світляками мерехтіли гірлянди на будинках і ліхтарі у парку. Діти каталися на ковзанці, крики радості долинали і до хмаринки, трохи дратуючи сніжинку.

– А ось я все одно найкраща! – думала зарозуміла сніжинка. – Що їхня ковзанка? Що їхні ліхтарі? Ось побачили б вони мене, то й дух захопило б, мову відібрало б від моєї краси! Ото радість – мною милуватися!

Сніжинка виправила корону з промінчиків, розгладила зморшки на вишитій сріблом сукенці. Тоді пирхнула і гордовито глянула на місяць.

– Чого видивляєшся? Принцеси не бачив? Радій, що я тут.

Місяць не відповів, та крадькома заховався за хмару. Відповіддю малій нахабі був порив вітру. Адель не втрималася на хмаринці і срібною зірочкою полетіла на землю.

Читати далі