Кохання - це я!

Вітання всім! Цього гарного та сніжного дня я хочу продовжити чудовий романтичний флешмоб, організований нашою колегою Дарією Новіцькою )) Кохання - це я

Кохання – це сила. Цілюща, чи руйнівна – залежить від нас. Від того, чи готові ми прийняти цю силу в певний період життя та керувати нею? Чи здатні ми відрізнити її справжність та фальш?

Героїня мого роману гадала, що знайшла своє кохання, нехай навіть воно здавалося дивним, але одного дня доля показала їй, що то має бути насправді…

Отож, уривок з роману Таке дивне кохання

«…Далі був потаємний вхід до підземного світу – ну просто дуже вузесенький грот, який вимагав, аби я трохи пірнула. Потім він розширювався та темнішав, дозволяючи більш-менш вирівнятися. Витесані водою, каміння, які нависали над нами, відверто лякали та захоплювали. А прозора вода, яка оточувала нас та відбивала їх, здавалася сірою та холоднішою, ніж є насправді. Рухатися в цьому місці було не легко тому, що передусім, було страшно…

Але, поволі, просуваючись вперед, точніше, вглиб підводно-підземного царства, я відчувала, як страх замінюється зачарованістю. Й поступово, мене паралізувала та підземна краса. Я ніколи б і уявити не могла, що таке в світі існує. Велич і міць матінки природи вражала до глибини серця, викликаючи тихий щем.

- Як тобі? - запитав Сандро, дивлячись, що я не я.

- Це... Це нереально гарно! Я... - мені забивало подих від захоплення. - Я відчуваю себе нікчемною піщинкою цього дивовижного всесвіту...

- Згоден, - він всміхнувся та підійшов до мене ближче. - Іноді, щоб побачити зірки, необхідно опуститися на дно колодязя.

Я водночас зрозуміла і не зрозуміла його слова. Важко було думати, перебуваючи під землею, розглядати всі ці чудернацькі фігури зі сталактитів й сталагмітів, ще й при цьому щось міркувати.

Розгублена й перебуваючи під впливом магічної дії печери, я повністю покладалася на нього. Хлопець відчув це. Він ніжно обхопив рукою мою потилицю й нагнувся для поцілунку. Я відчувала його вологі та м'які вуста, й підкорилася. За першим поцілунком був другий. Сандро так впевнено повторював його, що мені здалося, ніби він робив це зі мною все життя. Ніби ми цілуємося вже багато-багато років…

Це було так дивно й так чарівно, що навіть не бентежило. Я не почувалася зрадницею, чи повією. Я почувалася просто щасливою від того, що він насолоджується мною.

Його погляд затуманило. Він припинив поцілунок та пригорнув мене до себе. Так захищено я ще не почувалася жодного разу. Хіба що, колись давно, років у дев'ять, коли мене обійняла мама, оберігаючи від нападу дворового пса на виході з під’їзду.

- Ходімо далі, - промовив Сандро.

- Сашко. Можна я називатиму тебе Сашко?

Він всміхнувся.

- З твоїх вуст це звучить по-дитячому, - відказав й взяв мене за руку.

Мабуть, зараз мої очі сяяли, мов ті невидимі зорі, чи ці столітні нарости, коли на них світив ліхтар. І єдине, чого бажало моє серце – розділити цю безмежну радість зі своїми крихітками.

- В мене є діти, - сказала просто.

- Як їх звати? - так само просто запитав.

- Данилко й Кирилко.

- Сумуєш за ними?

- Дуже...

Він знову мене пригорнув, але вже не зупиняючись. Так ми йшли вдвох, повільно переступаючи в прохолодній воді та висвітлюючи собі шлях. Тільки зараз я помітила, що від двох ліхтариків, спрямованих в один бік, світла набагато більше, ніж від одного...»

І, на правах автора історій про кохання, хочу сказати одну маленьку, але важливу річ) Любімо себе, дівчата! В першу чергу любімо себе! Давайте будемо собою в будь-якій ситуації! Давайте дозволяти собі бути щасливими просто так, від того, що займаємося улюбленими дрібницями! А кохання обов’язково прийде, навіть не сумнівайтеся!))

І пам’ятайте!

Дякую за увагу! Кого не лякає багато роздумів, запрошую на свою сторінку та до своїх книг! Ваша Інка Вікторова