— Таню, доню, розкажи, як твої справи? — поцікавилася її мама.

— Все нормально...

— Ти все ще їздиш до того художника? Я ж тобі казала що...

— Так, — Таня кивнула, перебиваючи маму. — Їжджу.

Я бачив, що вона стиснула свої маленькі долоньки в кулачки. Авжеж, Тані не подобалися такі питання... Вона бачила в них напад в свій бік.

Вже ось-ось і вона мала б вибухнути... Не хотілось, щоб це трапилось.

— А ви взагалі  бачили останні роботи доньки? — я усміхнувся і подивився на її маму, а потім дістав з кишені свій айфон.

Зайшов в галерею на потрібний день і простягнув мобільний її матері.

Та взяла його до рук і почала розглядати фото. Дивилася уважно, обережно прогортуючи кадри.

— Дійсно непогано, — нарешті сказала її мама і простягнула телефон назад. — Але яка в цього всього мета? Чого ти зможеш добитися в цій сфері... Авжеж, у тебе вже є все, але...

— Добитися можна всього, було б бажання, — не погодився я.

— Люди як не мали крил, так і не мають, тож наприклад літати як птахи вони не зможуть, яким би сильним не було їх бажання.

— Тим не менш, люди знайшли шлях, — я усміхнувся. — Хіба не завдяки таким от мрійникам ми з вами зараз можемо літати в будь-який куточок світу?

Цитата з останнього розділу  "Така собі мільйонерка".


А що ви думаєте на цю тему??