"Кохана Пустельного Вітру". Анонс 11 розділу

У величезному місті не було жодного цілого будинку, не розбитого даху чи стіни, по якій, як відбиток блискавки, не розійшлися б тріщини. Дивно, що ще досі місто не завалилося безформною купою уламків. Розбиті колони і частини стін перегороджували широкі вулиці, здавалося, ніби опинився у кам’яних хащах. І нічого живого: ні травинки, ні листочка, навіть всохлого чи занесеного здалеку, не побачити на понівечених вулицях. Нема і не було, бо все, що потрапляє сюди, не зникає. Маріан бачила серед уламків, як біліє довга пір’їна.

Мертве місто, з якого пішли, покинувши все: і зброю, і коштовності, і всі скарби. Тоді скажений вітер вивертав колони храмів, викидаючи на площі шматки підлоги і посипаючи уламки кольоровими крихтами мозаїки, як землею, коли буревій корчує дерева. І кидав ті уламки на дахи, на яких і зараз ще можна розрізнити золоті оздоби. Птахи з обламаними головами чи крилами, дивовижні тварини з усього світу, і жодного зображення, що збереглося б цілим.

Та не вся фарба вицвіла, не всі оздоби змішалися з піском. Дорогоцінним камінням викладали малюнки на стінах будинків багатіїв, і зараз надколоті камені щирилися відполірованими вітром зубами – вони вимагали жертви. Камінь і пісок. Мертвий сірий камінь, з якого злиняла частина фарби, і мертвий пісок, що не шурхотить під ногами. Білий пісок, який дозволяє чаклувати навіть тим, хто не має хисту до чарівництва.

Велич покинутої столиці пригноблювала і спокушала, та не до скарбниці звернула давня, ведучи їх на зовсім інший майдан. Страхом і холодом випробовувала столиця неіснуючої імперії кожного, хто зміг дістатися до неї, і сонце сховалося за сірою пеленою.

Олтар являв собою прямокутний великий камінь, що накривав частину невеличкого майдану, наче був сходинкою до мети для того, хто запалить на ньому жертовний вогонь. Один із чотирьох олтарів покинутої столиці.

Аліаль кинула жменю піску на олтар, і з піску виросло чорне багаття. Місто відбирало волю, насилаючи зневіру, коли байдуже, що з тобою буде. Тому полонянки, одурманені чарами і холодом суцільних руїн, не чинили спротив, коли солдати посадили їх на камінь олтаря на рівній відстані одна від одної.

Чаклун з Аталя і давня читали закляття, що наче суперечили одне одному, та насправді переповідали єдине пророцтво. Тільки різного бажали ці двоє: вона влади і відродження своєї столиці, а він помсти і знущання над усіма жінками, що є у світі, і тими, хто ще не народився.

Вони розсипали іскристий пісок, пишучи ним закляття і поєднуючи між собою жінок тонкими доріжками. Пісок чорнів, торкаючись олтаря. Не колом сипали, а складним візерунком, який ніде не перетинається сам із собою. Доріжка вела від Кіш до Есмін, потім до Олекси, Тайри і Зорін, тоді до Маріан і Анни-Лусії. Чорне полум’я затріскотіло тільки тоді, коли Маяр насипав коло навкруг вогнища.

Чаклун і Аліаль опинилися на землі. Тепер чаклував тільки чоловік, чорне вогнище хиталося, надихаючись його словами. Волю до нищення і можливість спалити цілий світ обіцяв йому Маяр, щоб розбудити жагу в полум’яних надрах, й іноді кінчики рухливих язиків багряніли.

Вогонь ріс, а тоді хитнувся, торкнувшись почорнілого піску, і побіг по ньому, як по стежці, пританцьовуючи, ніби поспішав на зустріч із коханкою. Змінилися очі Кіш, та й усі полонянки прийшли до тями, тільки поворухнутися не могли і мовити чи закричати. Вогонь не палив чаклунку, він лише торкнувся її пальців, і наче увійшов через той дотик у тіло, став частиною душі, тільки в очах відбивалася пожежа. Попелястим ставало коротко стрижене волосся, а шкіра темною, обпаленою, але з середини, а вогник біг стежкою далі.

Закляття Ричарда двома птахами вилетіли на площу, вдарились об напівзруйновані стіни. Давня озирнулася, в руках графа вже була шабля, та Аліаль відбила удар, вихопивши власний меч.

– Зупини вогонь! – крикнув Ричард, нападаючи, але давня майстерно відбилась.

– Ніколи!

З її долоні шугнула блискавка, та не втрапила у графа, поціливши у стіну.

Стіну розкраяла тріщина. Залишки даху з лунким гуркотом звалилися по інший бік від майдану.

Читати повністю