Привіт усім хто читає цей блог...

Сьогодні хочу вам трішки розповісти про книгу Люби себе.. життя.. його...

Це історія Марії та Дмитра, у якій вона розчарована молода дівчина, яка страждає анорексією й прагне до самознищення, смерті, а він занадто кохає свою Мрію, щоб так просто відпустити.

Любов - дивна штука, та чи зможе вона прийти до Маші, врятувати її, але чи захоче вона жити, чи зможе відпустити минуле та той біль, який вона несе із собою ще з дитинства?

Це Дімове завдання, але чи все так буде просто для нього, для них, якщо з кожним днем його Мрія так і не прагне жити?...

Книга практично дописана і буде у статусі безкоштовна!!!

Щоб краще ознайомитися із романом я залишу анотацію для вас та декілька уривків із книги)))

Анорексія...
Ви знаєте, що це таке? Для мене це слово добре знайоме. Занадто добре, бо я живу із цим. Поки живу...
Але чи довго триватимуть ці муки? Ще довго я буду мучити себе та усіх навколо? Сподіваюсь, ні! Маю надію! Я хочу туди, де панує мир та спокій, у місце, де тебе нічого не турбує — у рай! 
Дмитро:
Ми знайомі з нею із далекого дитинства. Я розумів, що це останні дні її життя і тому просто зобов'язаний підтримати у такий нелегкий час. Але як маю це зробити, коли почуття занадто сильні, щоб відпустити? Мені потрібно навчити її знову полюбити життя і водночас не зламатись самому.

-Ми ввели її у кому. По іншому вона не виживе…
Ці слова ввірвались у вуха, розум, голову та найгірше – свідомість! Я волів їх не чути. Ніколи!!!
 

«Пан, або пропав.» - подумав я і запитався:
-Чому ти боїшся чоловіків? Тебе хтось образив?
-У житті все не так, як ми думаємо. – це не те, що я хотів почути, але хоча б щось. Значить її хтось образив. Цікаво хто, а головне що такого зробив, щоб вона так боялась!? – Люди видають себе не за тих, ким вони являються насправді, а коли ти це бачиш, відчуваєш та розумієш просто…прост…
Маша почала плакати, а я не знав що робити, що говорити! Таке враження, що я закритий у скляній кімнаті та не можу вийти із неї, просто вмираю у прозорих стінах, коли все навкруги квітне.
Поки уява малювала мої відчуття я сам не помітив, як підвівся та обняв Машу. Дівочі плечі здригались від сліз, поки мої руки міцно обвили її тіло, ніс вдихав такий забутий запах, а губи цілували чорне волосся.
Я егоїст! Я чортів егоїст! Бо насолоджувався відчуттями поки Маша плакала! До мене прийшло розуміння усієї ситуації та того до чого це все може призвести і я поспішив ослабити хватку – дати той потрібний простір, ті сантиметри, які необхідні для неї.
-Вибач, вибач, Маш. – відсторонившись я захитав головою у різні сторони й обхопив голову руками. – Я не мав права так близько бути біля тебе, доторкатись тебе. Вибач…
Я підняв винуватий погляд і зустрів їх – зелені очі, які були наповнені слізьми та відчаєм, але не страхом – його там не було та я все одно не наважувався наблизитись.

-Ми запрограмовані один на одного, – усмішка так і ллється від нього, а з нею і приходять промені сонця у мою застиглу душу та життя. – Люблю тебе, Мріє. Завжди любив…