Кохання - це я ❤флешмоб❤

Напевно, майже кожен мій твір в якомусь сенсі про кохання. Десь кохання виступає головною рушійною силою всієї історії, а десь тільки другорядною, однак, практично в кожному романі любовна лінія існує в тому чи іншому вигляді. Власне, я думаю, що кохання - це часто рушій багатьох змін.

Люди часто змінюються в кращу сторону завдяки коханню. Кохання надихає нас ставати кращими і це нереально круто =))

Саме про таке кохання і розкаже мій новий твір "Така собі мільйонерка", який зараз посідає 5 місце за популярністю на конкурсі "Кохання не купити" (для твору, що на конкурсі всього шостий день - непоганий результат... Насправді, я планую, що мільйонерка взагалі пережене мій роман "Зіграй мою наречену", яка поки що на першому місці в конкурсі =))) 

Перед тим, як подати деякі цитати з мого роману, я хочу подякувати Дар'я Новицька, за те що започаткувала цей марафон!)) Дуже класно вийшло))) Так як персонажі з мого роману "Така собі мільйонерка" буквально тільки-тільки познайомилися, в них ще нема відверто романтичних моментів)) Однак, я все одно дам вам пару цитат з твору, так чи інакше дотичних до теми кохання. 

— Добре, — нарешті сказав він. — Ваші герої занадто складні для розуміння. Крім того, вони не будуть викликати достатній рівень симпатії в жінок. Бо всі ваші герої не дуже успішні, не красені і навіть не герої як такі. Розумієте про що я?

— Я вважаю, що герої мають бути реалістичними, — таки сказав я щось на захист своїх персонажів. — Кому буде цікаво дивитися серіал про якогось багатого мужика і нещасну попелюшку? Цей сюжет вже затасканий до дір, — чесно сказав я.

— І тим не менш він все ще користується найбільшим попитом, — відповів Олексій Станіславович. — Тому я знов пропоную вам переробити концепцію, а може навіть просто написати щось абсолютно нове. У вас дуже гарна, смачна мова, ваші персонажі дійсно живі. Якщо ви додасте їм певної типовості, то вони зможуть заволодіти серцями наших глядачок, я в цьому впевнений. А якщо ви не хочете робити цього, ми можемо взагалі вчинити інакше. Ми можемо взяти вас позаштатним спеціалістом по діалогам.

— Ти пробув там доволі довго, тож я вирішив, що тобі просто відмовили, — чесно сказав Ден. — І, крім того, я знайшов для тебе класну пропозицію по роботі...

— Якій ще роботі? — не зрозумів я.

— Тобі ж треба якось заробляти, — загадково продовжив він.

Ден любив напускати диму, гіперболізовувати все підряд. Зараз від цього мій настрій навіть трішки підвищився. Все ж, як добре що в мене є хоча б один друг.

— Та кажи вже, я втомився від твоїх загадок, — я посміхнувся.

— Ти станеш цілодобовим репетитором однієї дуже багатої фіфи, а у вільний час будеш писати свої нові історії...

Я таки відкрила камеру на телефоні і дуже повільно привідкрила двері рівно так, щоб побачити ліжко.

І як тільки я побачила Женю, який цілував Каріну, телефон вмить випав з моїх рук.

Ці двоє на ліжку в одну мить обернулися до мене.

Жека відразу мало не зіскочив з ліжка.

А моє серце в цю мить розбилося на сотні маленьких шматочків.

— Тань, я... — він швидко пішов в моєму напрямку.

— Бойко, не підходь, — сказала йому я напрочуд спокійно. — Зараз я розвернуся і піду з цієї кімнати. Галасу підіймати не буду, — я чомусь усміхнулася. — Татові обіцяла. Але щоб більше я тебе в себе вдома не бачила.

— Тань...

— Не підходь до мене.

Незнайомка щось зосереджено переглядала в своєму телефоні. Вся така модна, нафарбована як лялька.

Раптом їй подзвонили і вона відповіла. Я ж зупинився, щоб не переривати її розмови і не втручатися в особистий простір.

Звідси мені було зовсім не чутно, що вона казала.

Мав визнати, що з відстані десяти вона здавалася доволі красивою. Цього не відняти. Світле волосся, пропорційна струнка фігура... Цікаво, якого кольору її очі?

Коли вона перестала розмовляти, то наші погляди зустрілися.

Я побачив, що її очі були блакитними. Нагадували мені літнє небо. Дуже чистий колір.

Нарешті підійшов ближче.

— Доброго дня, мене звуть Олександр, — я привітався з дівчиною. — Мене запросили до вас в якості репетитора.

— Знаю, — блондинка злегка нахабно усміхнулася.

Тепер я розгледів чорні кола під її очима а також втому, яка була на дні її блакитних очей. Зараз вона вже не здавалася такою писаною красунею, яку мені описував друг.

— Доброго дня, — ще раз сказав я.

Вирішив почати з манер. Все ж, саме задля цього мене найняли насправді. Треба було приборкати це дівчисько, щоб вона більше не робила ніяких дурниць. Саме так охарактеризував задачу мій друг...

— Що? — не зрозуміла дівчина.

Я знав, що її звуть Таня, знав що це дівчисько — розбещена фіфа і все таке... Правда зараз вона виглядала зовсім не такою, як я її уявляв до цього. Щось було в тому вигляді. Зламана. Так, вона була зламана.

Це було легко побачити. Принаймні, мені.

— Перше, що ви мали б сказати, побачивши незнайомця перед собою — це вітання. Потім ви б мали представитися у відповідь на те, що я представився вам.

— Хіба можна отак вітатися і представлятися кожному незнайомцеві? — дівчина зітхає.

— Ви любите малювати? — знов дивлюся на дівчину, а потім на блокнот. — Можна подивитися?

— А ви що в цьому розбираєтеся? — перепитує з недовірою.

— Хіба що з точки зору композиції, — чесно відповідаю.

Насправді, так і було. З точки зору композиції я одразу зрозумію, чи все там на місці, чи все розташовано так, як треба.

— Тоді дивіться, — якось байдуже сказала дівчина.

Буду відвертий, було цікаво, що ж там... Хоча сумніваюся, що якась там лялечка з місцевої Рубльовки може намалювати щось вартісне.

Я взяв чужий альбом і відкрив його.

Те, що я там побачив, чесно шокувало мене...

— Я вчився і тут, і закордоном, — спокійно сказав він. — Основна спеціальність — режисер-постановник. Додаткова, яку я отримав вже не в Україні — сценарист.

Його відповідь була неочікуваною... Тобто, я очікувала якогось викладача української, може якоїсь літератури чи навіть етикету(впевнена, таких теж навалом, аби тільки гроші були), а ніяк не сценариста чи режисера.

Хоча хіба сценарист і режисер це не майже одне й те саме?

Я подивилася на хлопця.

Виглядав він доволі звичайно, але більш менш пристойно. Обличчя красиве, пропорційне, темні очі, темне волосся, і тіло підкачане. Не в моєму смаку, однак і не якийсь уродець. Просто звичайний хлопець, яких повно на вулицях, куди тільки не обернись.

Але оця його освіта... Оце все було реально неочікувано.

— Цікаво, — таки сказала я за декілька митей. — А чого ви не працюєте за спеціальністю?

Чомусь перед його приходом я хвилювалася. Сьогодні Саша мав нарешті переїхати до нашого будинку. Не можу сказати, що він мені сподобався... Хлопець не був ані надто красивим, ані надто спортивним і тим більше — заможним чи модним.

То чому тоді я хвилювалася? В ньому не було нічого з того, що подобалося мені в чоловіках, тож логічно, що він мені зовсім не подобався. Однак було в цьому Саші щось таке, що мене хвилювало. Дивно.

Коли побачила, що до будинку під’їжджає машина, то мимоволі усміхнулася. Приїхав вчасно, хвилина в хвилину.

Вийшов. В руках в хлопця була всього одна не надто велика сумка... А ще в нього була сумка для комп’ютера. Якщо він сценарист, то напевно комп’ютер для нього щось настільки ж важливе, як для мене мої скетч-буки, лінери та маркери.

Я усміхнулася. Приємно було усвідомлювати, що деякі люди таки займаються тим, чим хочуть, і навіть заробляють цим. Він же напевно заробляє цим?

Хоча, якщо б він добре заробляв, то наврядчи б опинився в мене вдома. Напевно, ще один невдаха-письменник чи щось таке.

Не можна йти за мрією. Казочки то все. Не буває так, щоб бац — і ти крутий потрібний всім художник чи сценарист і реально заробляєш цим на життя.

Так, останнім часом мій настрій був саме таким. Я стала блідою тінню себе колишньої. Ніколи не думала, що зрада може ось так от спалити зсередини. Зараз я почуваю себе зовсім пустою.

Більше ніколи, ніколи я не підпущу до себе когось настільки близько, як Женю. Я не переживу це вдруге.

Якщо вийде, то це стане моїм власним opus magnum.

Але ж насправді все не так просто, як я думав... От взяти ту ж Таню. Я думав, що вона буде просто багатенькою лялькою. А виявилося, що багаті теж плачуть... І мені шкода її, я бачу по її очах, що в неї в житті останнім часом все не так вже й райдужно.

Та й є те, що вона любить. Не тільки шмотки-інстаграми-показуха і багатенькі кавалери.

Але, схоже, це все одно не надто серйозно. Бо ж вона нічого не намагається з тим зробити. Та хоча навіщо... Якщо вже може дозволити собі жити в своє задоволення, то чому б не зробити це?

Напевно, про якусь таку багату дівчину я б хотів написати... Це не буде альфа-самець і бідна попелюшка. Буде щось накшалт «реверс-попелюшки». Буде багата дівчина, бідний хлопець. Чим не зав’язка для серіалу?

Якщо дізнаюся її краще, то зможу описати характер і діалоги максимально цікаво.

Однак, чи буде це правильним?... А чому ні? Я зміню всі деталі. Всі сценаристи і письменники так роблять. Беруть щось з життя. Чому б не взяти її за основу мого персонажа?

Напевно, щось сталося з нею. Хтось образив її, це було видно. Зараз вона виглядала дуже слабкою і зламаною. Правда, що інколи зовнішність може бути дуже оманлива. Та, кого я вважав зверхньою і легковажною виявилася настільки щирою і відкритою, що навіть такий скептик як я почав вірити в те, що справжнжє кохання дійсно існує... Ті самі почуття, про які вона казала....

Не те щоб я дуже любив американські комедії, але цей фільм був доволі цікавий і веселий.

Я бачив, що Таня потроху почала відходити від того мого соціального роліку і тепер нарешті посміхалася.

Вона змогла розслабитися і це мене радувало. Все ж, я не думав, що той ролік справить на неї таке сильне враження... Це було приємно.

Вона усміхалася, а від деяких епізодів навіть сміялася.

Час йшов дуже швидко і вже на середині фільму я відчув, як її голова лягла на моє плече.

Я подивився на дівчину, її очі були заплющені, а на обличчі все ще була м’яка посмішка...

 От вийшло поки якось так)))