Побігти би невідомо куди,
Де небо поринає в моря сіті.
Де нечутно гуркоту машин,
А під ногами розквітають квіти.
Прокрастися би повз людей,
Побачити простори недосяжні,
Привітати день нових ідей,
І не знати що є мрії недосяжні.
Навчитися би вірити собі,
Своєму серцю, інтуїції і знакам.
Все непомітне зовсім не чуже.
Воно і є запитувальним знаком.
Комусь видіння, а комусь думки,
А хтось малює образи чарівні,
Хтось друкує на папері те,
Що пливе з нашим життям нарівні.
І образи ті ширяться в думках,
Для майстра слова вони, як власні діти.
Ведуть творця свого по закутках,
Щоб потім серцями інших володіти.
© Наталі Паррел
P.S: Щиро вірю, що рано чи пізно усі ми, хто живуть творчістю, знайдуть своє місце в українській літературі та свою аудиторію. Успіхів усім нам, колеги)))
4 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДякую! Вам теж успіхів! Рано чи пізно диво станеться. А вірш мені дуже сподобався (◍•ᴗ•◍)❤
Ніка Єнжель, Дякую, теж вірю в дива))) рада що вірш вам прийшов по душі)
Гарний вірш)))
Лександра Славичч, Щиро дякую)
Мені теж вірш подобається. Я коли пишу вірші, то не можу писати прозу. У вас з цим бувають проблеми?
Мартін Штарк, Дуже рада, що вам подобається)) Не скажу, що проблем із написанням не буває. Та в мене вони виникають від нестачі натхнення і більше з віршами))) в такі моменти знаю, що краще відкласти на день і все буде)))
Дуже гарний вірш...
Успіхів вам)))
Тетяна Барматті, Дуже дякую. І Вам зичу успіху)))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати