Всім привіт!

Запрошую усіх поціновувачів містики та фентезі до дивовижного світу мого нового роману "Містянка"   ! Це світ, який існує зовсім поруч із нашим, але бачити його мешканців у справжній подобі можуть лише обрані... Однією з таких незвичайних людей є головна героїня книги - шістнадцятилітня дівчина Марта.

Роман бере участь у конкурсі "Супергерой поруч", і я дуже дякую всім, хто підтримує мене, читає, коментує, додає книгу до бібліотеки, дарує "зірочки". Завдяки вам вона зараз займає перше місце в рейтингу серед інших творів - учасників конкурсу, а також є першою у жанрі "міське фентезі" та другою - в "містиці".

Пригоди Марти та її нових друзів ще тільки починаються. Попереду на них чекають безліч нерозгаданих таємниць та подвигів, які тільки належить здійснити))

Тож запрошую до прочитання цієї пригодницької і атмосферної історії, навіяної міськими легендами та українським фольклором!

***

А зараз - невеликий уривочок з нового розділу:

 ...Навпроти того острівця на пагорбі стояв покинутий будинок.

Вірніше, не так — то був кимось початий, але не добудований будинок. Він, певно, за задумом архітектора мав бути дуже гарним. Будівельники встигли обгородити територію ділянки красивим кам'яним парканом із воротами з кованою фігурною решіткою, прокласти доріжки з плитки та навіть висадити кущі і дерева. Але потім, мабуть, у господарів закінчилися гроші, а може, вони трагічно загинули, чи терміново виїхали до іншої країни, чи…

Ніхто не знав напевно, чому красивий, схожий на якийсь готичний замок, будинок, так і не було завершено. На пагорбі здіймалися стіни, накриті ошатним дахом, двері були зачинені на великий замок. Але вікон не було, замість них зяяли темні провалля, схожі на невидющі очі. Стіни теж не були вкриті тиньком, лише гола цегла, яка де-не-де вже почала викришуватися під впливом вітру і дощу. 

Дивне місце так і притягувало мій погляд, але було абсолютно не зрозуміло, для чого саме ми сюди прилетіли. Адже тут не було жодної живої душі, а Антон стверджував, що ми летимо на багатолюдне зібрання.

Не встигла я вдосталь надивуватися, як мій супутник легенько потягнув мене за руку, плавно знижуючись над червоним, побляклим дахом будівлі.

— Нам що, сюди? — здивувалася я. — Але двері замкнено.

— Навіщо нам двері ? — усміхнувся Антон. — Для містян вони не є обов'язковими, щоб потрапити будь-куди!

Він легенько взяв мене за плечі і підштовхнув до великого віконного отвору, що знаходився якраз над входом. Плавно змахнувши крилами, ми обоє влетіли до середини.

Я приготувалася, що зараз буде темно, і лише через кілька секунд до навколишнього середовища підлаштується моє "нічне бачення".

Але насправді, варто нам було перетнути внутрішню межу дивної будівлі, як у вічі мені вдарило світло. Воно не було яскравим чи неприємним, радше нагадувало сяйво великої кількості свічок, хоча я не бачила ніде джерела, звідки це світло могло випромінюватися.

Немовби воно існувало саме по собі, як вода, плавно перекочуючись між пофарбованими у м'які пастельні кольори стінами, на яких висіли великі картини у старовинних рамах. Придивившись уважніше, я почала впізнавати краєвиди рідного міста. Проте на кожній із картин була зображена інша епоха, люди в різних строях, у різні пори року. Десь тихо лунала музика —  ледве чутна, неначе “білий шум” — знаєте, ото бувають записи для релаксу, де класичні мелодії поєднуються з шумом води, щебетанням пташок та іншими звуками природи?

Взагалі, складалося таке враження, що ми несподівано потрапили у якийсь грандіозний спа-центр і ось зараз звідкілясь вигулькне дівчина-адміністратор у діловому костюмі, котра заходиться записувати нас на чудодійні процедури.

Проте то було тільки миттєве враження. Бо вже через кілька секунд я побачила групи людей, що ніби матеріалізувалися прямо з повітря...