"Лицар і королева": новий розділ

Запрошую усіх любителів історичних романів до своєї дилогії "Тисячу років тому" та "Тисячу років тому. Лицар і королева".

Наразі ці книги займають перше та друге місця в жанрі "історичний роман". Дуже дякую всім, хто читає та співпереживає героям. Я сама іноді ловлю себе на тому, що починаю дивитися на світ їхніми очима, і іноді стає незрозуміло, в якому році я живу - у 2020 чи 1020))

До вашої уваги - уривок із нового розділу, який  тільки що опублікувала:

Вона йшла по саду, майже нічого й нікого не бачачи навкруги. Здавалося, увесь світ був проти неї. З одного боку, вона знала й розуміла ( бо це закладалося у свідомість змалечку) — жінка повинна слухатися й підкорятися своєму чоловікові, основне її призначення в житті — народження дітей. Це був такий постулат, з котрим ніхто в ті часи навіть не думав сперечатися.

Але, крім цього, Ірина завжди вважала, що її чоловік є для неї водночас і другом та однодумцем. А тут з’ясувалося зовсім протилежне. Пережити таке усвідомлення було складно. Ірина, здавалося, геть заплуталася в своїх почуттях. Неможливість виконувати покладений на неї обов’язок і водночас бути щасливою гнітила її, немов тяжкий камінь на плечах.

Вона увійшла до своєї улюбленої альтанки, рясно заплетеної плющем, і присіла на лавку. Але тут же тихий голос, що пролунав із затемненого кутка, змусив Ірину здригнутися та зірватися на ноги.

 — Вибач, що тебе налякав, — промовив Олаф. — Я зараз піду, не переймайся.

Він і справді підвівся на ноги, але не поспішав до виходу, стояв і дивився на неї, немовби на щось чекав.

 — Чому ти плакала? — спитав. — Я можу якось зарадити твоєму лихові?

 — То пусте, — відповіла Ірина, діставши з рукава хустинку і швидко втираючи очі. — Просто жіночі примхи, тільки й усього.

 — Але так не буває, — він дивився зі співчуттям, якого так зараз бракувало молодій жінці. — Принаймні, знаючи тебе, Ірино, я не повірю, що ти будеш плакати просто так, через те, що встала не з тієї ноги. Щось трапилося? Може, твій чоловік тебе скривдив?

Ірина зітхнула. Їй не варто було цього робити, але вона не стрималася, такою великою була образа на Ярослава.

 — Так, ми посварилися, — зізналась вона, не дивлячись Олафу у вічі.

Він підійшов ближче і взяв її за руку.

 — Мені дуже шкода, — промовив з сумом в голосі. — Здається, ти не щаслива в шлюбі. Твій чоловік жорстокий і пихатий, тобі дуже важко з ним…

Ірина здивовано поглянула на норвежця. Чи він жартує? Адже Ярослав прихистив його в своєму домі, був завжди такий люб’язний з гостем. А тепер той так відгукнувся про нього… Їй стало образливо, але цього разу — вже за свого чоловіка.

 — Князь Ярослав зовсім не такий, як ти про нього тільки що відізвався, — заперечила вона. — І я цілком щаслива в шлюбі. А суперечки між чоловіком і жінкою неминучі, хіба що обоє належали б до лику святих — тільки тоді їм вдалося б прожити разом життя, ні разу не з’ясувавши стосунки…,,

 — Якби ти тоді вийшла заміж за мене, я б ніколи не дав тобі підстав для сліз, — раптово сказав Олаф, все ще ніжно стискаючи її долоню в своїй.

 Ірина почувалася збентеженою. Зі слів Олафа, схоже,  випливало, неначе вона сама винна, що не вийшла за нього заміж.  Але ж це не так! Це він відмовився від неї, без будь-якого супротиву віддавши Ярославу. А тепер, схоже, жалкує…

 — Навіщо про це говорити тепер, коли в мене є чоловік, а у тебе дружина, — дорікнула вона.

Олаф подивився на неї своїми сумними блакитними очима:

 — Я так само нещасливий у шлюбі, як і ти, — проникливо мовив він. — Мабуть, недобре так говорити, тим більше, що Астрид — твоя сестра. Проте вона дуже неприємна жінка — сварлива, користолюбна, жадібна. Коли я втратив свій престол, вона, можна сказати, зреклася мене. Сказала, що залишається жити з батьками, бо не хоче бачити поряд такого невдаху, як я.

 — Можливо, то був миттєвий порив, а згодом вона пожалкувала про сказане, — пробурмотіла Ірина. Втім, добре знаючи свою сестру, вона була впевнена — цього не станеться. Астрид ніколи не брала своїх слів назад. 

Певно, і Олаф те знав, бо тільки сумирно похитав головою.

 — Я зробив тоді помилку, — тихо сказав він і раптом припав губами до її руки. — Я був таким дурнем, і тепер дуже шкодую про це. Дозволь мені, люба Ірино, спокутувати свою вину перед тобою! 

Ірина встала з лавки і зробила крок назад, вислизаючи з обіймів. які Олаф уже розкрив, прагнучи від слів перейти до діла.

 — Можливо, ти тоді й зробив помилку, — тихо сказала вона, — але зараз чиниш іще більшу. Подумай, що зробить з тобою мій чоловік, коли дізнається про твою поведінку.

 — Я не боюся нічого, бо кохаю тебе безмежно, — пристрасні слова лилися з уст Олафа безупинно, здавалося, він був рішуче налаштований добитися її прихильності. — Та й хто йому розкаже, адже тут немає нікого, окрім нас з тобою!

 — Ні, мені вже треба йти, бо зараз мене почнуть шукати, — Ірина зробила крок до виходу. — Тільки не йди за мною, почекай трохи, а тоді вийдеш.

 — Гаразд, — погодився Олаф. — А можна, я тоді прийду до тебе, коли твій чоловік поїде до Суздаля? Увечері?..

***

А чим закінчилася ця історія, дізнаєтеся, прочитавши новий розділ: "Лицаря і королеви"

До речі, написана лише половина книги, попереду ще найцікавіше!