202, плани, запрошення і тп.

Що ж, нас вже цілих 202. Дякую вам всім за довіру...)) 

Хочу поділитися з вами найближчими планами. 

По-перше, сьогодні і завтра я та Анна Пахомова продовжуємо виставляти розділи нашої першої(першої на букнеті, а так - вже не першої) роботи в співавторстві. Оповідання до Геловіну ми назвали "Останнє кохання Аластара". Я саме пишу за Аластара, демона, Аня пише за відьму, яку мій демон помсти щиро покохав...

Але ця історія не є суто любовною. В ній ми намагаємося підійняти різні турбуючі нас питання. Але, щоб не бути голослівною, дам вам початок першого розділу, розділу від мого Аластара:

Люди. Всі вони однакові. Всім їм потрібні лише гроші, секс, влада чи визнання. І заради цих чотирьох речей вони готові піти на все. Вбити брата, підставити колишню, очернити колегу... Все що завгодно. Мене дивує, що Бог дав душу кожному з них. Як на мене, вони не заслуговують на вічне духовне життя після смерті фізичного тіла.

І все тому, що купити можна душу будь-кого з них... Просто кожна людина має свою власну ціну на цей свій товар.

Ціна перших — закохана молода дівчина, ціна других — підвищення чи нові перспективи на роботі, ціна третіх — прибрати конкурента...

До речі, саме одним з таких «третіх» і був мій останній клієнт.

За умовами нашого з ним поки що усного договору я мав помститися його бізнес-партнеру, який до того «кинув» мого клієнта на великі гроші. Мій клієнт не міг жити спокійно, поки «цей кидало» дихав з ним одним повітрям. Він, звичайно, не надто вірив в потойбічне і тому подібне, тож з легкістю погодився віддати свою душу за те, щоб його партнер нарешті втратив все.

В саму душу як таку він, авжеж, також зовсім не вірив і готовий був підписати договір одразу ж, коли мене побачив, але за правилами, я мав дати йому час передумати.

Історії, подібні до історії цього мого клієнта, переслідували мене всюди і, чесно кажучи, я вже дійсно втомився від них.

Навіть шкодував, що колись, коли ще був людиною, так і не зміг пробачити одну людину... Я настільки хотів помститися їй, що вже не одну тисячу років перебував в цій жалюгідній формі духа і мусив підпитуватися негативними емоціями людей, а також їхніми душами, просто щоб продовжувати своє існування. Саме існування, а ні як не життя.

Це  — моя ноша і я буду нести її вічно... Насправді, я вже навіть змирився. Але все одно так і не пробачив тих, хто колись мене зрадив.

В людях нема нічого прекрасного і вони ніколи не будуть гідними того, що мають. Я ніколи не змирюся. Тож все, що мені залишається — це робити те, що я вже добре вмію.

Нарешті, коли мій клієнт(саме так я називав усіх тих, хто звертався до мене за послугою; я ніколи не кликав їх на ім’я) залишився вдома сам і подивився в дзеркало, я з’явився прямо перед ним.

Солідний чоловік років сорока цього разу майже не видав здивування, побачивши в дзеркалі мене, духа помсти, замість свого відображення.

— Моя частина умови буде виконана сьогодні, — сказав я.

Я не міг напряму матеріалізуватися в світі людей триста шістдесят днів на рік. І лише п’ять днів, чотири з них до дня всіх святих і на саме свято, я міг розважитися на повну.

Насправді, кожного року, ось уже більш ніж дві тисячі років від початку мого покарання, я чекав цих п’яти днів.

Саме тому зараз, за тиждень до дня до Дня всіх святих, мені було особливо важливо виконати якесь замовлення і підживитися. Все ж, на матеріалізацію все одно буде потрібно доволі багато енергії, навіть в період найбільшого зближення. Та і однієї гнилої душі має вистачити...

— Добре, — він кивнув. — Але я ж не помру, правда? Ти обіцяв... — перепитав мене мій клієнт.

Насправді, всіх моїх клієнтів турбувало саме це питання. Вони були настільки зациклені на своєму тілі, що взагалі не розуміли цінності своєї душі.

— Ні, ти не помреш, — я усміхнувся. — Ти будеш жити далі. Але, після фізичної смерті ти не зможеш потрапити ані до раю, ані до пекла. Ти просто зникнеш, як я і казав раніше.

Усі ці пояснення були обов’язковими елементами мого спілкування з клієнтами. Таким чином їм надавався вибір. Бог навіть тут піклувався про ці мерзенні душі. А я цього зовсім не розумів...

Якщо вже людина була готова віддати душу, то чому її просто не забрати? Навіщо знов і знов давати їй шанс відмовитися?...

Якщо ця історія вас зацікавила, переходьте сюди "Останнє кохання Аластара". Читайте, діліться враженнями, ми будемо дуже раді почути ваші думки щодо цього твору. 

Також нагадаю вам обкладинку:

Якщо цитатка і обкладинка зацікавили, запрошую почитати "Останнє кохання Аластара" прямо зараз) Фінальні частинки будуть вже завтра!

Також хочу нагадати, що наступного тижня починаю викладку двох заявлених романів на нові конкурси) Тижні два буду викладати тільки ці дві історії. 

До речі, сьогодні була рада побачити, що мій твір "Каф письменниці" на "Містичних прикрасах" на 2 місці за кількістю зірочок)) Дякую всім вам за це)

Запрошую читати мою роботу "Останнє кохання Аластара" ) Вона для мене дуже особлива. 

Дякую))