Подарунок до Самхейну. Цитати зі спільного твору.

Вітаю, друзі! Як ви знаєте, ми з Анною Пахомовою підготували для вас оповідання "Останнє кохання Аластара". 

Щоб показати вам, про що ця наша робота, дамо декілька цитат і нагадаємо анотацію та обкладинку:

Тож, поїхали!
-1-

Всі три тисячі років життя, або ж скоріш - існування, мене дивувало, чому «не вбий» стояло аж п’ятою, а не, наприклад, першою заповіддю... Та потім я багато чого зрозумів.

Люди. Всі вони однакові. Всім їм потрібні лише гроші, секс, влада чи визнання. І заради цих чотирьох речей вони готові піти на все. Вбити брата, підставити колишню, очернити колегу... Все що завгодно. Мене дивує, що Бог дав душу кожному з них. Як на мене, вони не заслуговують на вічне духовне життя після смерті фізичного тіла.

І все тому, що купити можна душу будь-кого з них. Просто кожна людина має свою власну ціну на цей свій товар. 

- 2 -  

- Догралась, відьмо, – каже мені це породження пекла. – Що ти там хочеш?  – він нагинається до мого вуха і тихо-тихо шепоче. – Покарати невірного хлопця? Повернути кохання? Здобути багатство? Розказати тобі де леприкони ховають свій горщик із золотими?

І водночас він наступає на мене. Тисне  в бік ліжка, а у мене підгинаються ноги.

- Кажи, - він проводить долонею по моїй шиї, ніби розмірковуючи над тим, чи вбити мене прямо зараз, чи погратися трохи довше. -  У мене мало часу, щоб дивитись на твої нажахані очі та гратись у здогадки… 

- Не треба мені золота! І кохання не треба ні за що! – знаходжу нарешті в собі сили, щоб відповісти. – Хто ти? Навіщо сюди прийшов? Це Горислава прислала тебе?

Невідомий на мить стає похмурим, а потім злегка втомлено зітхає:

- Ти призвала мене, смертна. Я Дух помсти, і я прийшов на твій поклик. То кого треба вбити? 

-3-

Хотілося відмотати час назад і може зовсім не приходити на призив цього дівчиська. 

Хоча, кого я намагаюся обманути... Ні. Я не хотів цього.  Навіть просто подумавши про те, що я міг не зустріти цю вперту, принципову відьму з очима-океанами, я відчув якусь порожнечу всередині. Це було якесь нове, дивне, зовсім невластиве мені почуття. 

Мене тягнуло до неї так сильно, що я реально забував про все на світі. Цей потяг, ці кляті думки впливали на все, що я робив... Через неї я ледь не запоров останню свою роботу. Але, через неї ж, я все ж зміг цю роботу виконати. Так дивно бути залежним від когось настільки безнадійно.

Це реально лякало мене. Вперше за останні дві тисячі років мого існування я дійсно чогось боявся. Ані Бог з його правилами, ані його шавки-виконавці ангели, ані такі ж ниці демони, як я, не лякали мене так сильно...

Бо одна справа боятися якихось об’єктивних, реальних сил, які грають тобою, як маріонеткою, коли ти нічого не можеш зробити і просто пливеш за течією, розуміючи що чим тихіше їдеш, тим далі будеш... А зовсім інша — боятися чогось всередині себе самого. 

Коли сонце нарешті зайшло за лінію обрію, я зробив глибокий вдих та видих, після чого усміхнувся.

Все ж, люди надто сильно недооцінюють те, як же їм насправді пощастило. Жити не відаючи, що тобою керують, мати цю ілюзію вибору... Як би я хотів знов мати це все...

 

Тоді б можна було сподіватися на щасливий, або хоча б прийнятний фінал.

Анотація до "Останнє кохання Аластара":

Вона відьма, що понад усе прагне помсти. Він - той хто може здійснити її бажання. Кривавий ритуал в оскверненому місці приведе в День всіх святих лютого Духа помсти на землю. Але ціна, яку він затребує за свої послуги буде страшною, чи зможе її віддати відьма, та й зрештою чи прийме її той, хто віками пікся в пекельному вогні без кохання?


Сподіваюся, ця історія знайде своїх читачів. Для мене вона вже стала дуже особливою. Викладка почнеться вже сьогодні, підписуйтеся на наші сторінки, щоб не пропустити. 

Початок історії вже можна читати за посиланням "Останнє кохання Аластара".