Дорогі читачі, побачила, що вас вже понад 400, а отже, мушу продовжити свою обіцяну рубрику «Коли авторка міняється місцями з героїнею».

Для тих, хто слідкує за моєю сторінкою віднедавна, пояснюю – я обіцяла, що кожну нову сотню читачів вітатиму не списком нудних автобіографічних фактів, а якоюсь історією про себе, де ставатиму на місце Героїні (не в значенні чогось геройського, а в значенні персонажа). Бо, нагадую зрештою, я тут для того, щоб писати історії, а ви, ймовірніше за все, для того, щоб їх читати ;))

Вибір теми сьогоднішньої історії якось сам собою нагодився – пишучи роман «Брудні секрети твоєї дружини», я змушена особливу увагу звертати на мову (та що там, я й без того звертала, але зараз головна героїня – філологиня, тож це новий рівень відповідальності)). До речі, помітила, що близько третини читачів, які мене коментують вперше, зауважують саме грамотність, тож стосункам зі стилістикою, пунктуацією і т.д. й буде присвячена історія))

Не "да", а "так"

Одного серпневого дня вступної кампанії Героїня тинялася факультетом, з яким тепер уклала стосунки на найближчі 5 років. Ну, як тинялася, вони з мамою щойно побачили радісні результати вступу і ще трохи в нетямі від щастя стовбичили якраз навпроти кабінету декана. Проходячи повз, декан обмовився з ними кількома словами, і Героїня вже й не пам’ятає, чого і як так трапилося, запросив їх у свій кабінет.

Нова студентка хвилювалася (ну, бо ж сам декан!), і на якесь його запитання відповіла своїм звичним, ще не викоріненим «да» (суржик родом з глибинки Рівненської області не визнавав жодних «так»). Декан подивився на Героїню з-над окулярів і сказав, щоб кидала всілякі «да», бо студенти факультету журналістики повинні говорити правильно!

То був перший урок мови, який Героїня отримала у Львові, і той, який найдужче запам’ятався. Бо потім все так швидко ввійшло у звичне русло, що вона й не встигла опам’ятатися, коли «прівєт» змінилося на «привіт», а в щоденний лексикон ввійшли всі оці «прошу» і «перепрошую» (які на перших порах вона завжди плутала)). Виявилося, що мовна виправка на факультеті ще та – ганяли не менше, ніж філологів (у цьому Героїня переконувалася не раз, порою виправляючи помилки знайомих з філологічною освітою).

Роки по тому, проводячи ще більше часу за робочим столом завдяки Букнету, Героїня посилено бореться з письмовими помилками. І страшно злиться на себе, коли перечитує текст, написаний пів року тому, й бачить там ляпи, які чогось раніше не помічала. Особливо дістають коми, які невідь-як губляться. Але Героїня продовжує з цим боротися і вірить у перемогу! ;)

Отака сьогоднішня історія) Насамкінець хочу подякувати усім, хто мене читає – я це дуже ціную, і пообіцяти, що попереду ще багато цікавих, оригінальних сюжетів (от прямо зараз обдумую два й ніяк не можу вирішити, за який взятися першим).

Тож до нових зустрічей на сторінках нових книг! Дякую, що ви тут!)