Друзі, я вирішила, беручи приклад із успішних авторів нашого сайту, трохи уваги приділяти рекламі й своїх власних творів. Тож поруч із рубрикою рекомендацій "Що почитати" час від часу викладатиму цитати із своїх книг. Можливо, когось вони зацікавлять - я буду дуже рада))

Отже, сьогодні пропоную зазирнути до нового розділу містично-фантастичного оповідання  "Вікно навпроти"!

***

"Отже, хто я — дружина, донька, мати, за професією — колишній вчитель, а нині, як модно казати, “фрилансер”. Де знаходжуся? Та наче в минулому, от тільки яким вітром мене сюди занесло? Чому саме на три десятиліття тому, і як мені з цієї халепи викрутитися? Втім, здається, на тому тренінгу заборонялося відповідати питаннями на запитання… Що роблю? Стою і лупаю очима, а в руках у мене — дурнувата свічка у вигляді Діда Мороза. Для чого я тут? Гадки не маю! Може, якщо слідувати логіці фантастичних фільмів я маю передати комусь важливу інформацію або навіть урятувати життя? Хоча щось я дуже сумніваюся, що мені вдасться стати супергеройкою. Радше, я встигну з властивою мені здатністю притягувати до себе найрізноманітніші неприємності, і тут якихось справ натворити. А раптом я якось неминуче зміню при цьому власне майбутнє? Так, Ірино, краще стій собі мовчечки і нічого руками не чіпай…

А може, мені це все тільки сниться? Я обережно вщипнула себе за долоню, рука одразу заболіла. Отже, на сон не схоже. Хоча і для реальності все було занадто заплутано. Як мені тепер повернутися назад, у свій час? Єдина розумна думка була — це вирушити назад до господині тієї дивної квартири, вручити їй свічку та попросити поради щодо виходу з цієї “кротовини”, чи як воно там по-розумному називається?

Але, поки я міркувала над вирішенням проблеми, мої ноги потихеньку зрушили з місця і понесли мене добре знайомим маршрутом ( ну так, я ж ходила по ньому десять років — зі школи додому, до того будинку, в якому жила колись із батьками). Він був зовсім поруч — лише пройти кроків сто вниз по вулиці, звернути праворуч, потім ще кроків п’ятдесят — і я на місці. Дивно, що досі так чудово пам’ятаю усі ці подробиці, на кшталт кількості кроків. Це вже, видно, не так пам’ять розуму, як пам’ять тіла, щось таке, що глибоко входить у нашу підсвідомість і залишається у ній назавжди…

“Я тільки швиденько погляну на наш дворик — і тут же повернусь”,— заспокоїла я свою совість і пішла повільніше, щоб повністю насолодитися цим відчуттям дитячої захищеності і безпосередньості, яке раптом затопило мене з ніг до голови.

Захотілося посміхатися просто до себе; зупинятися перед кожним деревом чи кущем і порівнювати, якими вони були раніше, і якими стануть згодом; читати оголошення на стовпах і уявляти, хто їх писав; дивитися на людей, які так само повільно прямували вулицею, нікуди не поспішаючи, не виясняючи якісь справи по телефону, не туплячись у планшет, а дивлячись на позолочені осінню дерева та вечірнє небо, на котрому вже починали з’являтися перші зорі...

Так само одне за одним засвічувалися вікна у будинках, що виходили фасадами на вулицю. Звідкілясь через відчинену кватирку долинав апетитний запах свіжоприготованих котлет; з іншого вікна чулося тихе, монотонне бурмотіння радіо. Десь галасували і сміялися діти. Мені раптом страшенно захотілося не повертатися у сьогодення, а залишитися тут, в минулому.

Хоча, якщо подумати тверезо, що я тут забула? Я — сорокарічна жінка з дві тисячі двадцятого, котра не може кроку ступити без мобільного телефона і комп’ютера, яка розучилася читати паперові книги і ходити в гості без запрошення. У якої десяток блокнотів, щоденників і “нагадувальників”...

У цьому неквапливому, тихому світі назрівали великі зміни, і менше, ніж через рік станеться те, що станеться — розвалиться країна, яку її мешканці вважали “нерушимою”, а за цим розвалом неминуче прийдуть тяжкі часи — безгрошів’я, розвалу економіки, відсутності роботи, кримінальних розбірок, дефолтів і інфляцій, грошових пірамід і численних екстрасенсів-шарлатанів, воєн і революцій, епідемій і криз… Як ми те все пережили і не з’їхали з глузду?

Я дивилася на людей, що прямували мені назустріч, і мені хотілося схопити за рукав когось із них і почати пророкувати, як те робила давньогрецька віщунка Касандра, розповідаючи про біди і турботи, які чигають на них попереду…

Та люди йшли, весело посміхалися, несли в руках букети хризантем і коробки з тортами… і я зрозуміла, що усе має йти своєю чергою..."

***

Продовження читайте тут: https://booknet.com/uk/book/vkno-navproti-b278173

Хочу порадувати всіх, хто зацікавився цією історією: незабаром вона буде завершена, але відразу з'явиться продовження, і це вже буде повноцінний роман з дуже несподіваним сюжетом і багатьма сюрпризами для читачів. Але поки що потримаю інтригу))