Акторські тренінги у літературній роботі

Знайшла статтю, яка була дуже корисна мені, тому вирішила її перекласти і розмістити на цьому сайті для інших авторів, тих кому не байдуже наскільки живими будуть їх персонажі та створені світи.

Автор статті: Макс Далін

Переклад: Оксана Усенко

Врешті решт цю тему коли-небуть потрібно систематизувати, для того, аби всім, хто цікавиться стало зрозуміло. Спробуємо.

Необхідно лишень одразу попередити колег: системи Станіславського і Михайла Чехова не  підходять для авторів, які пишуть великі комерційні проекти – вони ДУЖЕ збільшують кількість витраченого на твір часу і, додатково, забирають значно більше енергії, аніж створення посереднього тексту за класичними канонами. Втім, результат – читацька довіра. Мені здається, заради неї можна знехтувати всім іншим.

Отож:

По-перше запам’ятаємо найважливішу річ: Станіславський був правий, а Чехов – взагалі істинний провидець. Якби їх методиками користувались діячі вітчизняного кіно, дивитись сучасні фільми було б не соромно. По-друге. Системи годяться ДЛЯ БУДЬ-ЯКОГО ЖАНРУ. Важкі серйозні речі і стьоб можливо писати з однаковою ефективністю – вносячи невеликі поправки.

Звідси випливає висновок. Якщо ваш власний погляд протирічить системі Станіславського чи ви не згодні з Чеховим – знаєте, коли кажуть: «А я так бачу!» – то до біса власний погляд і все модерністське позерство. Можна змінювати стилі, манеру написання, композицію – але самі системи чіпати не можна, інакше миттєво починає «сипатись» психологічна достовірність.

Спочатку загальне уявлення.

В чому різниця між роботами цих метрів?

 Станіславський пропонував актору зробити себе для роботи ніби пустим резервуаром, заповнити себе персонажем, дати його душі жити всередині вашої і таким чином почати діяти так, як притаманно не для особи актора, а для особи персонажа. Чехов пояснював, яким чином цього можна досягти: викликавши в себе стан, в побуті названий «натхненням», ви входите у аналітичний режим, починаєте ставити питання персонажу та світу, а ваше несвідоме «я», муза, демон, як забажаєте, відповідають на ці питання, уточнюючи, доповнюючи, загостюючи образ до відчуття життя.

Поснемо з системи Станіславського.

Станіславський писав, що є два основних типи акторів: одні показують персонаж, інші – себе. Зовсім не обов’язково, що актор другого типу бездарний – він може бути цілком харизматичним та цікавим, але в принципі не здатен створювати різні ролі. Хоч він Король Лір, Хоч Цар Горох – все одно під маскою чітко видно одне й те саме обличчя. Для акторської популярності це не так погано, для письменницької – гірше; можна сміятися, та письменники бувають тих же двох типів.

Якщо про письменника кажуть, що його персонажі, особливо головні герої – одноманітні і, по суті, є однією й тією ж особистістю, вдягнутою у різні костюми, то ми спостерігаємо письменника, що показує себе.

Редактор Сашеньки Адуєва таке засуджував, людина «виражає своє власне «я», яке нікому не цікаве» –  та нині  стандарти не такі суворі. Різні ступені «мерісьюшності» чи самоповтори означають: письменник пише з себе.

Мені така справа не подобається; багатьом початківцям також не подобається – та не дуже зрозуміло, як з неї вибратись. Між тим, все просто: збирати інформацію, спостерігаючи за іншими людьми та слухаючи чужу мову, а не намагаючись «творчо переосмислити» чужі книги.

Образи, «списані з натури», виконують в письменницькій роботі таку ж роль, як малювання гіпсових голів і геометричних фігур в роботі художника. Використання інших книг – порівняймо зі змальовуванням з готових картинок. Будь-який художник знає: скопіювати пласке зображення принципово простіше, аніж намалювати з натури об’ємне, особливо якщо не класичне полотно копіюєш, а, скажемо, вітальну листівку: для змальовування не потрібно ані законів перспективи, ані справжнього чуття. Точно переноси, не особливо замислюючись, штрихи та плями з одного аркушу на інший – і все, наче й схоже, навіть непогано…

Тільки людина, яка набила руку у змальовуванні листівок, зазвичай не може написати портрет свого живого товариша. Зате у художника, що звик до постійних, стрімких замальовок з натури, портрети виходять гарно й очі у намальованих персонажів живі. Тому Довлатов, якщо вірити його старим друзям, і бігав у студентські роки дивитись, як у сквері дідусь потішно ніжкою дриґає. Він знав, наскільки важлива будь-яка яскрава деталь – і все життя ці деталі збирав та використовував для роботи.

Тому. Починаючи писати власну книгу, належить забути все, що прочитано в цьому жанрі. Чуже – джерело алюзій і цитат, але не образів.

Речі, які ми спостерігаємо у реальному житті, ми систематизуємо та вчимося грати. Чужа мова, жестикуляція, манера рухатись, вираз обличчя – зриме відображення мислення. Ось тут ми й приходимо до характеристики образу крізь зовнішні прояви і створення наочної «рухомої картинки»: оживляємо персонажа, як аніматор – мультяшку.

Станіславський описував цей процес дуже детально. Спробуємо узагальнити та привести приклад

Ви – актор, граєте… ну нехай того ж дідуся. Спочатку відкидаємо всі класичні штампи зі «скрипучим голосом», «обличчям у зморшках» й іншим подібним. Далі, ви намагаєтесь «приміряти» його манеру рухатись та поводитись, виходячи з можливостей віку.

У вас – дідуся – ймовірно постійно болить поперек: найхарактерніша хвороба. Пройдіться кімнатою, присядьте на стілець… Е, ні! Не варто так плюхатись – помрете раніше строку від больового шоку! Обережно, повільно. Як у холодну воду – аби випадково не завдати собі сильного болю. Сіли – і розслабились. Відпочиваємо; це важка праця – сісти з хворою спиною.

Те, що я описав вище – це перший, так би мовити, шар образу. Візуальний. Те, що робиться простіше та швидше за все, але й тут багато хто примудряється переграти і наробити помилок. Головна помилка – використання власного образу для створення персонажу іншої статі, віку чи біологічного виду.

Нерідко доводиться чути, як читачі-чоловіки глузують з «дівчаток у штанях» – спроб письменниць-початківців створити чоловічий образ. Навпаки – рідше, але це тому, що пані-читачки добріші та поблажливіші до тих гумових ляльок, які у письменників чоловіків імітують жіночі персонажі. В тому й іншому випадку автори, замість спостереження за реальними людьми, видають свої фантазії про них, чи класичні шаблони, що крутяться в суспільстві. Результат: ніжні хлопчики, пластичні й психологічно схожі на манірних панянок, жорсткі дівулі,  з постійними думками про секс,  та готовністю до нього будь-якої миті за будь-яких умов, маленькі діти, які поводяться, ніби сорокарічні, та напрочуд жваві пенсіонери з манерами підлітків. Аби цього уникнути, потрібно «програти» персонаж самому, програти буквально, як на сцені – хоча б без реквізиту. Приміряти на себе чуже тіло, відчути його власним. Зрозуміти як це: п’ятирічна дитина – й не дотягнутись до дзвоника біля дверей, чи верхньої кнопки ліфту, жінка – і доводиться йти на «шпильках» лісовою стежкою, ризикуючи вивихнути щиколотку, товстун – мучить задишка, важко підійматись сходами чи бігти за трамваєм...

Тут під словом «програти» я маю на увазі – буквально. Фізично. Це важливо.

Окрема тема – не люди. Почнемо з тварин. З ними завжди більше клопоту – добре, якщо письменник пам’ятає, що герой вкритий шерстю. Достовірна манера поводитись у таких персонажів майже завжди відсутня – саме через  «недогравання». А собака ж, щоб далеко не ходити, відрізняється від людини не лише тим, що бігає на чотирьох лапах. «Приміряючи» образ собаки, згадуємо, що у цій ролі у нас доволі слабкий зір, світ краще сприймається через нюх та слух. Що ми тепер не потіємо, а «хахаємо» – охолоджуємося за допомогою висунутого язика. Що ми стали імпульсивніші, енергійніші. Що в нас тепер інші ритуали спілкування, уявлення про світ. Й міміка така ж важлива, як і для людини – лютий вищир, усмішка, здивовано підняті брови…. Серед собак зустрічаються інтуїтивні коміки вбивчої сили, вони – особливо цінний матеріал для спостережень. З ними діє те ж саме правило, що й з людьми – спочатку спостерігаємо і спостерігаємо, потім граємо. І лише  останнє в черзі – записування.

 Є сенс приблизно так само обдумувати, чим різняться від людини – не ззовні, а за суттю, казкові персонажі: перевертень, демон, янгол, вампір, гоблін чи велетень. Зомбі, спробуйте привести себе до ладу перед виходом «в люди» – аби не помітно було кісток, що стирчать. Троль, спробуйте розміститись в крихітній кухні «хрущовки» і нічого не розбити. Демон, ви не пройдете у ці двері, не прихилившись – роги заважатимуть!

Казкових героїв чи інопланетян придумувати та описувати, здавалося б, легше, аніж реальних тварин – порівнювати ні з чим, ліпи, як Бог на душу положить! Народ радісно й ліпить – і проколюється: недостовірно. То занадто помітно, що людська психіка накладена на монстра просто й криво, то відверто не продумано, яким саме чином герой використовує сім своїх рук, то автор взагалі забув, що у героя за спиною крила – але ж читач пам’ятає! Ти, феє, не розповіси, яким чином надягаєш обтягуючи людські сукні, які для тебе описав твій автор – із однією єдиною застібкою спереду – з таким то крилами?

Точні штрихи, які ви помітите під час програвання, – найнадійніша гарантія достовірності. Можна зробити достовірним майже будь-який образ – та для цього потрібно дуже добре уявити собі, як користуватись цим тілом.

Найкраще, що може зробити письменник – постійно повторювати вправи акторського мистецтва і спостерігати за усіма живими істотами в полі зору. Так, любі друзі, Володимирський, працюючи над образом Урфіна Джюса, милувався насупленим чоловіком, який їв макарони в їдальні – і на основі ескізу його портрету створив чудові ілюстрації до казок Волкова. Так у кожного з нас можуть бути чудові знахідки – якщо постійно дивитись навкруги.

Опанувавши перший рівень, перейдемо до другого. Показово, що Станіславський і Чехов пропонували цю методику акторам, а нині нею нехтують навіть письменники.

Якщо зовнішні прояви психіки – це живописний шар, то до основи, на яку ці фарби наносяться, прирівняємо минуле і досвід персонажу. Зараз я скажу одну річ, яка зазвичай дуже обурює народ: ви маєте знати про героя все, а у книгу увійде лише крихітна частина, те, що потрібно для створення образу.

Мені казали, що то марна праця: яка різниця, яку манну кашу їв герой в дитинстві, з комками чи без? Навіщо нам його батьки, якщо він про них згадає двічі за роман? Чи не байдуже, які в нього були любові-моркові у школі? Навіщо придумувати те, що не потрібне для тексту?

Ось навіщо.

Минулий досвід, пам'ять – моментально позначається, коли ви починаєте описувати гарно продуманого персонажа. Ви його розумієте, як себе. Ви розумієте, чому у нього має бути така і лише така, манера розмовляти. Розумієте звідки беруться улюблені слівця, характерні жести, реакції, а головне, ви чудово розумієте його мотивацію. Персонаж може сам себе не розуміти, а ви розумієте і прописуєте, вибудовуючи сюжет так, щоб мотивацію відтінити. Так утворюється психологічна багатошаровість тексту.

Як це працює на практиці.

Згадаймо дідуся, який тяжко сідає у крісло. Якщо у нас немає основи – його минулого досвіду, то ми отримаємо такий собі узагальнений етюд: дідусь з хворою спиною сідає у крісло. Окрім його віку та радикуліту ми звідси жодних істин не вичавимо.

Але накладемо цю картинку на спогади. Обміркуймо варіанти.

Наш дідусь, наприклад, колишній офіцер. Слабкість зневажає; власну слабкість намагається приховати. Біль його дратує, тож він досить зневажливо відмовляється від допомоги. Він міцний дідуган, взагалі…ну, вік, звичайно, дається взнаки, та тримається він непогано. Жорстко відбивається від порад покинути палити. Скептично проглядає газету; коротко й уїдливо коментує новини. Цинічний гумор… та на добру розмову його важко витягнути.

 Інший випадок. Дідусь – колись відома зірка естради. Випиває – тремор, руки доволі помітно трусяться. Звично дивиться на себе у будь-яку дзеркальну поверхню – і дратується, побачивши власне відображення. Очі хворі – концертне світло позначилося – носить темні окуляри. Настрій схильний до раптових змін: то благодушний і готовий багатослівно розповідати про своє славетне минуле, то депресує, ниє, жаліється, сварить сучасну музику та смак молоді. У вдалі моменти може буди дивовижно чарівним, посміхається досі чудово, змахує з лоба сиву та рідку чуприну давнім жестом, що колись зводив з розуму дівчат…але швидко втомлюється.

Третій випадок. Дідусь – роботяга з життєвим  гаслом «все у дім», дуже сімейна людина. Ззовні нагадує старенького Папу Карло; характерний вираз обличчя – трішки безпомічна посмішка. Пестить кішку, питає про дітей. Коли відчуває біль – має винуватий вигляд: «От, недоречно розклеївся». Тихенько возиться по господарству, щось ремонтує, гострить ножі, читає журнал «садоводам та городникам». Поперек пов'язаний теплою бабусиною хустиною.

У описах з’являється глибина та підтекст. Узагальнений контур набув об’єму та фарб. Так це звичайно зовсім не межа: тут ми теж поки що значно узагальнюємо, отримуючи соціальний тип, а не конкретну особистість. Іноді цим можна користуватись. Станіславський казав «про купця взагалі» чи «про солдата взагалі», як про пристойну роботу початківця – та на цьому етапі не варто зупинятись.

Наступний етап підкаже система Чехова. Зверніть увагу: у наведених прикладах немає конкретності, вони – доволі абстрактні типажі, трішки яскравіші, аніж простий картон. Для гарної літературної роботи спогади персонажа необхідно уточнювати, наскільки вистачить фантазії. От наш дід-офіцер. Пройшов Другу світову? Чи він молодше? Який його бойовий досвід? Чи він служив, проте не воював? Одружений? Надає перевагу спілкуванню з ким та як?  Політичні переконання? Як вони формувались? Давши відповідь на всі ці питання та десяток інших, уявивши собі особистість до дрібниць, ви почуєте мову нашого бойового діда і побачите, як він буде поводитись, буквально до улюблених висловів.

Щоправда другому діду такий набір питань не підійде. Його політичні погляди не особливо принципові (хоча дід-комуніст та дід зразку: «До чого Совєти» країну довели!» – це дуже помітна різниця, наш екс-артист може легко не відноситись ні до того, ні до іншого класичного різновиду). Його бурхливе минуле, музика, сподівання, рейтинги, диски, знайомства серед богеми, вечірки та любовні пригоди – в даному випадку набагато важливіші.

 Я звичайно спрощую та утрирую – та загальний принцип саме такий. З кожним персонажем книги, в ідеалі, потрібно провести таку роботу. Буквально – «народити», «виростити з пелюшок», створити йому дитинство та юність, перемоги, поразки і втрати – аби у особистості був не лише об’єм, але й те, що об’єм наповнює. Як у живої людини. І – повторюю ще раз – вся ця інформація потрібна не читачеві, а письменнику; для книги потрібен суворий відбір, виключно ті штрихи, без яких портрет неможливий. Для відбору необхідний письменницький досвід.

Важливо пам’ятати ще таку деталь: характер будь-якої людини не складається з однієї єдиної риси. Якщо для гротеску чи фарсу ще згодяться  Скупий, Злюка, Уїдлива Відьми, Дурень, Повія чи Стерво, то у книзі, хоч на волосину серйознішій, ми вже повинні мати на увазі: будь-який характер багатогранний. Будь-яка людина за різних обставин поводиться по різному: Непохитний Злидень-Бос, повернувшись з офісу, перетворюється у товаристві коханої дружини на Плюшевого Ведмедика, а в компанії колишніх однокласників, з якими їздить на шашлики, він – Веселий Хлопець. Система роботи над образом не дає перетворювати людину у схему; працюючи над «процесом переживання», ми весь час повинні тримати в голові: наш персонаж є таким же невичерпним мікрокосмосом, як і ми самі.

Для максимально глибокого занурення в образ, Чехов рекомендує створити відповідну атмосферу. Ну, ми з вами не можемо декорації побудувати, втім побувати у справжній середньовічній фортеці, аби відчути себе лицарем, сходити до Ермітажу, аби побути знатною дамою, чи полазити по  горищам та підвалам, аби стати котом – можна легко. Й це буде дуже і дуже корисно.

Ще надзвичайно корисна музика. Я вже давно почав збирати колекцію записів, що викликають певні почуття. І тут не важливо, наскільки музика прекрасна чи наскільки вона вам подобається; у мене є, наприклад, багато записів радянських пісень та усілякі «Ми рождены, чтоб сказку сделать былью», занурюють в епоху миттєво, чисто й чітко, не гірше, аніж оточуючий антураж.

Очима новачка, така клопітка робота виглядає занадто громіздкою. Зазвичай письменникам-початківцям радять лишень наділити кожного персонажа характерною деталлю і дати йому оригінальне ім’я, – це, кажуть порадники, створює натяк на об’єм. Але Станіславський і Чехов не дарма вважали, що кількох і навіть десяти характерних деталей на умовній фігурі, то безнадійно мало. Таким чином можна в кращому випадку зібрати те, що називається «картоном», – образ яскравий, але плаский, а згаданий «натяк» так і полишиться натяком. Чесне слово, варто дослухатись до метрів й продумувати персонажів якомога детальніше – воно того варте.

Ще один важливий момент – «точка зору персонажа»

Напевне вам, дорогі друзі, доводилось чути про якусь книгу щось на кшталт: «Ну сміх: повірити автору, що спецназівець роздивлятиметься молоду жінку в бікіні, як предмет інтер’єру?» чи «Ну так, тринадцятирічна дівчина про типи стрілецької зброї думає саме цитатами з енциклопедії!» У наведених прикладах одразу помітна відсутність «процесу переживання» у момент створення образів, інакше така надуманість самим авторам здалася б безглуздою. Якби ти «жив» в тілі молодого сильного хлопця, чи маленької дівчинки, враховуючи їх досвід, властивості тіл та будову душ – хіба такі віражі фантазії взагалі спали б на думку? Системи акторського опрацювання образів елементарно позбавляють від натягнутостей.

Довівши «процес переживання» до ідеалу, можна «показувати» персонажі різних людей чи «запрошувати» їх у різні місця – спостерігаючи за природньою реакцією. Тут головне «дивитись з очей», а не зі сторони: типова помилка письменників-початківців – «точка зору, що гуляє, як їй сподобається». Ні на мить «не виходимо з тіла»: герой, звичайно, не бачить свого обличчя, не бачить себе зі сторони і навряд чи здатен на об’єктивну оцінку власних вчинків. Не дарма у мережі постійно сміються над «прекрасним волоссям, яке дивовижно розвивалося за моєю спиною, коли я бігла полем»: героїня явно екіпірована системою дзеркал, що дозволяє побачити, що там таке і як розвивається позаду неї»

Серйозна спокуса – спробувати надати герою симпатичності, зробити його чарівним для читачів,  поступаючись побудованій особистості. Так актори намагаються  сподобатись, виглядати елегантно, еротично, коли за сценарієм то взагалі не потрібно – ще один різновид самопоказу. В літературі такий персонаж гарантовано перетворюється на Мері-Сью. Наше завдання – не танцювати канкан у спробах привернути увагу до героя, в вдихнути в нього життя; штучні прикраси на створеному образі вбивають його. Не дарма найкращі актори не бояться здатись смішними, жалюгідними, безпомічними… це окупається: ми бачимо на екрані живу людину з живою душею, вона викликає гостре співпереживання. Вона – така ж, як ми.

Після ретельної роботи над «процесом проживання» самі собою зникнуть питання про мову персонажу, її стилістику та характерні риси. Якщо ви, наприклад,  «вжилися» в образ середньовічного чи казкового короля, вам і на думку не спаде використати для його реплік вуличну говірку – психічна спрямованість персонажу не дозволить. Слів – та що там, понять! – такої мови просто немає у системі координат короля. Він банально не зустрічався у житті з такими явищами як «гопник», «менеджер» чи «лох», а їх умовні аналоги, очевидно, звик сприймати зовсім інакше. Така сама ситуація з мовою та колом понять інопланетян: якщо ви «пережили» достатньо глибоко й гарно собі уявляєте світ, де інопланетянин народився – просто не зможете вставити у мову герою характерні слівця нашого часу-місця. Він не розуміє. Можливо вам знадобляться неологізми, аби передати характерні для інопланетянина поняття, але вже викрикувати «Господи Іісусе!» він у вас точно не буде.

До речі, про створення світів.

Мало намалювати карту і розмістити на ній «Згубні болота» «Ліс Мерців» та «Замок Темного Лорда» - це такий же картонний спосіб, як і  «яскрава деталь та яскраве ім’я» окремого персонажу. Ну, така собі «архітектура дерев’яного стилю». Мій досвід підказує, що до створення світу варто підходити з точки зору системи Чехова: аналізуючи, постійно ставлячи собі і світу питання та поступово створюючи атмосферу. Найкращі зразки жанру, за моїми відчуттями, створювались або так, або за схожою методикою.

 У світі потрібно «пожити» так само, як в образі конкретного героя. Для отримання відповідного досвіду, звичайно, непогано було б здійснити подорож рідною землею, подивитись на інші країни – для відчуття культурного шоку та контрасту. У випадку неможливості – хоча б поспілкуватись з приїжджими здалеку, послухати екзотичну музику, спробувати їжу дальніх місць. Тут важливо відчути колір, запах, смак іншого місці і іншого суспільства, спробувати зрозуміти й прийняти це власним тілом і лише потім почати моделювати та малювати карти.

Взагалі, на мій погляд, створення світу «з нуля» - одне з найважчих завдань для фантаста: тому боготворю Лема і ніжно люблю Снєгова. При правильному підході потрібно продумувати купу деталей. Аби світ почав «жити та дихати, доводиться описувати важко описувані речі – а мова має бути легкою, тобто – кількість слів що завантажить розповідь, потрібно звести до мінімуму. Описуючи інший світ, можна елементарно скотитись у одну з двох крайностей: або складати речення, що складаються на дві третини з неологізмів: «Чадарнадук милувався розквітаючими шермурчарами та трансплюкірував херенштекер», або піти від конкретних описів за методом Лафкрафта: «Навколо квітли невимовно прекрасні квіти, росли іншопланетні дерева, невловимо відмінні від земних, а по деревах лазили тварини, чимось схожі на наших білок». Різниця між двома цими способами в наступному: книгу, написану за першою методикою, може причитати лише фанат або мазохіст, а другий варіант легко читати, але він сумовитий.

А отже.

Отже, вживаючись у образ інопланетянина чи персони з іншого світу, потрібно прагнути до створення тої невимушеної очевидності, яка характерна нам самим, коли ми обмірковуємо власні земні реалії. За гарної відпрацьованості чужої психіки «в процесі переживання» відпадає необхідність у недолугих «лекціях», силоміць запхнутих у монологи інопланетян та огидних діалогах, де пару чужинців розжовує одне одному те, що обом і без цього чудово відомо та зрозуміло. Інформація для читача, що видається невміло та грубо, в обхід ретельної роботи над образами, виглядає так ніби Вася Кокін спитав би Діму Пупкіна: «Щоб поїхати до Мані на метро, ти купиш жетон, спустишся під землю на ескалаторі, дочекаєшся на станції потяга і сядеш у нього, так?»

Мене завжди дивувала легкість, з якою автори-початківці беруться за створення власного світу, наплювавши на систему і логіку. Мені здається, що для найбільш ефективної роботи над образами персонажів і світу в цілому, є сенс починати не з масштабних полотен, а з простої речі: внутрішній монолог героя у незвичних умовах, улюблена багатьма авторами розповідь «від першої особи». Тільки не, як Бог на душу положить, а спираючись на систему, ретельно припрацьовуючи навіть другорядних персонажів. При ретельному опрацювання, світ виникає сам собою; додаткові умови, на зразок топоніміки чи незвичних висловів,  можуть виростати зі спостережень та письменницького досвіду.

 Якщо узагальнити все вищенаведене: жодна надуманість не замінить того, що стало твоїми особистими почуттями, навіть якщо це відбулось під час акторської гри. Сучасна психологія ставить умовний знак рівності між реальністю та «тренажерними» переживаннями: увійшовши в роль актор чи письменник справді розширюють свій власний життєвий досвід. Робота над текстами за системою Станіславського чи Чехова може бути важкою та болючою, як бувають важкими та болючими реальні життєві обставини – та п’єси Островського, який плакав разом зі своїми героями, проникають у душі глядачів-читачів назавжди, а фарбований картон сучасних авторів, які ліплять непрожитий пустий текст кілометрами, випаровується з пам’яті хвилин за десять після того, як читач закрив книгу.