Моє вперше. Їх одразу сталося аж два. Якось ніколи раніше не приділяла уваги блогам. Так, могла випадково зайти на котрийсь із тих, що пропонувалися рандомно і висвічувалися десь у кутку сторінки. Аж раптом стало цікаво, а про що ж тут люди пишуть. Перелистала я сторінок сім чи вісім і, на превеликий жаль, виявила, що переважають теми новинок жіночих романів. Ні, я не маю нічого проти цього жанру. Але таке засилля лякає. Хочеться почитати і хороший класичний детектив, і щось історичне, а іноді чогось легкого і з гумором. Одним словом, хочеться різноманіття. Так, звісно, на платформі присутні різні жанри. Однак, погортавши сторінку Букнету у Фейсбуці чи зайшовши на сторінку Автори та читачі Букнет, бачиш те ж засилля жіночих романів... Тим же, хто пише щось відмінне важко пробитися крізь пости уже популярних авторів.

Окремо зауважила, що коли про інші прозові жанри ще хоча б час від часу йде мова, коли згадуються і казки, і оповідання, то про поезію не згадують зовсім, ніби її не існує. Максимум хтось може згадати десь мимохідь, що пише також і вірші. Складається враження, що поезія — це такий собі динозавр. Ну кого з сучасних українських поетів знають, люблять і цитують? Поза конкуренцією, звісно, Ліна Костенко. Ще на слуху Сергій Жадан та Юрій Іздрик. А далі? Стоп-машина. Приїхали. І це при тому, що українська мова надзвичайно милозвучна. Та у нас такі вірші можна скласти — заслухаєшся... Але хіба вони зараз комусь потрібні. У всіляких групах поширюють віршоподібні твори з елементарною римою і змістом на кшталт "один палка, два струна", що бачу — про те й пишу. А як же образність, політ думки і фантазії? Слова, які й без музичного супроводу звучать, як пісня.

Ех... І от тут сталося моє вперше номер два. Не змогла змовчати. Дай, думаю, і я скажу слово. Треба ж людям нагадати про вічне. Бо поезія — це ціле мистецтво, а мистецтво не може бути забутим.

І ні, справа не лише у тому, що сама пишу вірші. Справа у тому, що вірші супроводжують нас із дитинства, саме їх ми першими вчимо напам'ять, не прозу. Вони у цікавій і легкій формі виховують нас у любові до прекрасного, до батьківщини, до родини... А потім ми зневажливо про них забуваємо, як, часто, і про все те світле, що вони у нас зароджували...