Доброго дня, шановні читачі та колеги!

На Букнеті стартував новий флешмоб, започаткований Мар'яною Долею, суть якого полягає в тому, щоб  розповісти про себе як особливого автора. Я поки не можу похвалитись (і не дуже люблю розхвалювати себе - інколи вилазить боком) численними працями чи великою аудиторією, але звикла радіти із того, що маю зараз. Нещодавно почала писати четвертий за рахунком твір, а коли викладала перший, то взагалі не сподівалась на якийсь актив, писала радше для того, щоб ідеї не залишились забутими.

Потім же почала спілкуватись із авторами, побачила, що мої книги читають, і зрозуміла, що варто продовжувати роботу, особливо якщо вона тобі імпонує, і інколи здається, що саме у ній ти  бачиш свій сенс існування. Знаєте, зовсім не хочеться колись у стаорості бурмотіти, що "от була у мене можливість, а я злякалась і все провтикала". Починати потрібно з малого, адже як там кажуть: "Не помиляється той, хто нічого не робить". Головне, це бажання розвиватись і вдосконалюватись, а у мене воно точно присутнє.

Насамперед скажу, що про те, що я пишу, знають лише двоє найрідніших мені людей, і я дуже рада, що вони підтримують мене і навіть заохочують розвивати свій талант. Для решти знайомих і друзів я просто звичайна дівчина, і хочу, щоб надалі так і залишалось. Просто ненавиджу ті заздрісні погляди...

Спочатку я соромилась свого захоплення, і була наче в своєму світі, а ще мені назавжди закарбувались в пам'яті слова моєї мачухи (це може, тепер я можу з них посміятись, і взагалі, послати її подалі), яка завжди мене ненавиділа і всіляко намагалась вижити з дому.

Коли мені було одинадцять, вона сказала, що якщо багато читати (а це ще одне моє хобі), то нічого доброго з того не вийде, що такі люди божеволіють і опиняються в психлікарнях. Звісно, що я повірила і дуже цього боялась (мала ще була), та тепер розумію, що це все неправда.

Хтось колись сказав, що кожен, хто любить читати, обов'язково рано чи пізно спробує написати якийсь свій власний твір. Так було і зі мною. Своє перше невеличке оповідання я написала в тринадцять років, і воно одразу ж пішло на "суд" до моєї бабусі, яку я дуже любила. Але тоді мене сприйняли несерйозно, і сказали, щоб я покинула займатись усілякими дурницями.

Було розчарування, була недовіра, але я спробувала писати знову, уже таємно від усіх рідних. Більше про це я не афішувала, бо знову боялась критики. І як в дитинстві книжкові персонажі, так тепер - зошит, ручка (монітор і клавіатура, це вже потім було), моя фантазія та вигадані герої стали для мене друзями.

Потім довелось вивчитись на перукаря-манікюрника, і деякий час я дійсно працювала майстром манікюру у салоні. Та з часом все частіше задумувалась над тим, що це абсолютно не моє, і ніколи не було мені цікавим. 

Натомість знову взяли гору любов до книг і написання своїх історій, і я вирішила отримати другу освіту - бібліотекаря. Паралельно з цим викладаю свої історії тут, на сайті, і дуже прагну, щоб мене почули і зрозуміли... Напевно, найбільшою мрією для кожного письменника є те, щоб його побачили і звісно, читали, і я вірю, що колись і на моїй вулиці настане свято. Треба просто працювати, не зупинятись і впевнено йти до мети...

За запрошення взяти участь у флешмобі вдячна неймовірній Ірині Кузьменко, і в свою чергу хочу передати естафету дівчатам - Віці Скаттер та Богдані Малкіній.

Усім хорошого настрою та вдалого дня!