Сьогодні мій блог  про книгу, яка  захопила з перших рядків, яка затягнула мене в такий вир подій,  що годі відірватись. Хочеться читати ще і ще, аби нарешті дізнатись,  що ж там «далі буде».

 Я не любитель фентезі,  проте, інколи роблю виключення. «Не єдина, або Спадкоємець драконячого клану» - цікавий, динамічний роман в даному жанрі, який   просто підкорив моє читацьке серце.  Тож рекомендую і Вам  приємно провести вихідний день за гарною  історією від Аліни Углицької!

Анотація:

Якось в мої двері постукала жінка, схожа на мене як дві краплі води. Вона запропонувала те, від чого я не змогла відмовитися. Ми уклали з нею договір. Тепер я повинна виносити та народити дитину від її чоловіка-дракона, а натомість вона виконає мою мрію.
Але підписуючи цей контракт, я не здогадувалася, яка халепа на мене чекає. Та не очікувала, що в мені прокинеться заборонена магія і що я закохаюся в чужого чоловіка!

І кілька цікавеньких цитат:

"Над дахами кружляють кілька драконів, але варто Доріану видати тихий свист, як один із них опускається вниз і розпластується перед господарем. Це той самий дракон, на якому Доріан літав до Південного гнізда. Великий, із темно-зеленою лускою, що відливає золотом. Витягнута морда увінчана костистими наростами, що нагадують корону, а кожне око — завбільшки з футбольний м’яч. Дракон розправляє крила, й вони займають майже весь простір перед парадним ґанком.

— Ходімо, — Доріан владно обіймає мене за талію і тягне за собою, просто до того чудовиська!

А воно своєю чергою демонструє моторошний вищир і косить у мій бік лівим оком.

— Що?! Ти хочеш згодувати мене цьому страхіттю?!

Упираюся п’ятами в землю. Виплутуюся з чоловічих рук і відстрибую на безпечну відстань.

— Згодувати? — дарг дивиться на мене з легкою досадою. Мовляв, як сам не здогадався? — Ні, Рааш людське м’ясо не їсть, у нього від цього розлад шлунку.

Теж мені заспокоїв! Я про всяк випадок роблю ще один крок убік і з підозрою цікавлюся:

— Тоді навіщо мені до нього підходити?

— Ти на ньому полетиш. Якщо він дозволить, звичайно".

"Я стягую корсаж і нижню сорочку з плечей. Притримую руками, щоб плаття не впало до ніг. І червонію. Обличчя палає чи то від сорому, чи то від схвильованості. Кусаю губи й боюся дивитися Дару в очі. Він торкається моєї шкіри подушечкою великого пальця. Мене пронизує тремтіння, а він веде пальцем донизу від шиї, якраз до того місця, де я бачила той таємничий знак. І ніби у відповідь на цей дотик я відчуваю печіння в центрі грудей, що зростає.

— Це не він, — Доріан обводить відбиток.

Я дивлюся, як під його пальцем проявляються білі лінії. Восьмикінцева зірка, коло, що з’єднує її гострі промені, орнаменти з хвилястих ліній між ними…

— А що це? — питаю тихенько.

— Відьомський знак. Символ твоєї сили. Коли ти відчула її?

— Першого дня, як потрапила сюди. Знак майже відразу, а силу — коли… коли я прийшла до тебе, а ти мене… відкинув…

Ховаю погляд. Досі соромно. І соромно, і страшно, і гаряче від спогадів, від відчуття його пальця, що виписують візерунки на моїх грудях, ніби забувши про все. Від його близькості, що розбурхує мене, та запаху. Від того, що я так реагую на нього…

Між нами повисає тривожна, майже відчутна тиша. Доріан першим порушує її.

— Отже, в тебе є син, — вимовляє без усіляких емоцій.

На його обличчі відбивається біль.

— Так, — опускаю голову.

— Ти кохала його? Батька дитини.

Опускаю голову ще нижче, але розумію, що не можу відмовитися від них: ні від Павла, ні від сина, який мені дорожчий за власне життя.

— Так, — мій голос ледь чутний.

Доріан прибирає руку. Усе моє тіло рветься за ним — пригорнутися, продовжити цей дотик, але він відступає".

Гарного дня!