Уривок з мого оповідання з містичної збірки

Вітаю вас. Хочу показати вам уривочок з роботи "Відпустити не можна зловити" (яка є частиною містичної збірки "Потайсвіт", яку видало одразу сім авторів з букнету). Початок роботи вже можна прочитати прямо тут)) Але почну з обкладинки... Саме такою мені уявлялася головна "потойбічна" героїня цього твору...)) 

А тепер дам вам передмову і початок оповідання(за посиланням ви можете прочитати більше)):

Інколи в нашому житті трапляються ситуації, які кардинально його змінюють. Ситуації, що можуть або остаточно зламати, або навпаки — загартувати так, що після них зламати нас буде практично неможливо.

Саме такі поворотні миті показують нам самим і людям навколо, ким ми є насправді й ким ми можемо стати. У ці миті з нас злітають маски, оголюючи усі почуття, емоції і навіть життєві пріоритети — справжні, істинні, а не просто надумані

Такі миті нас перевіряють. Насправді вони перевіряють не тільки нас, а й усіх близьких нам людей.

Історія, яку я вам розкажу, стала найважливішою, поворотною миттю в житті кількох людей: моєму, моєї коханої, маленької дівчинки з дитбудинку, Марійки, та двох моїх близьких друзів. Хоча авжеж, вплинула ця історія не тільки на нас, а й на інших людей, але не будемо забігати наперед.

Якщо подумати, то починати цю історію я, напевно, маю з однієї, на перший погляд, простої телефонної розмови, розмови з людиною, яка була, є і завжди буде ключовою фігурою всього мого життя...

1 розділ.

— ...Коханий,тут так гарно...Так прикро, що ти не можеш приїхати просто сьогодні...— Олеся, моя кохана дівчина, усміхалася мені з екрана айфона, і я теж усміхнувся їй у відповідь.

— Розумію, але справи самі собою не зробляться. Твоє малювання — це, звісно, добре, але годує нашу родину моя робота, і з неї не можна от так просто зірватися.

— Я знаю, коханий... Але я так хочу показати тобі цю красу! Карпати просто неймовірні... Вони насправді чарівні! Малюючи всіх цих лісових духів на тлі реальних пейзажів, я і сама починаю вірити в містику. Дивись...— вона показала мені на камеру свою картину, краєвид зверху, із якоїсь високої гори.— Тут точно живуть усілякі лісові духи: чабани, лісовички, повітрулі, мавки...

— Говориш так, ніби раніше не вірила в усіх цих створінь,— моя усмішка стає ширшою.— Та ти найзабобонніша дівчина з усіх, яких я знаю...

— А ти — найпрагматичніший товстошкірий хлопець,— вона видала смішок.— Хоча ти в мене такий стрункий, що слово «товстошкірий» навіть в переносному значенні тобі зовсім не пасує. Шкода, що не можна й Манюньку сюди привезти! — раптом перевела вона тему.— Тут усе просто чарівне...

— Лесю,обіцяй мені бути обережнішою...Як ти взагалі забралася на таку високу гору, та ще й одна?

— Коханий, я обережна, дуже-дуже!—вонав сміхнулася.— Ой! Мені вже час, Максику, сонце скоро буде саме таким, як мені потрібно для нового ескізу...

Я знов усміхнувся й у вільній від телефона руці стиснув маленьку червону коробочку: я мав грандіозні плани на цей вікенд у Карпатах і був радий, що Леся в такому піднесеному настрої... Думаю, вона погодиться... Вона мене кохає, я впевнений у цьому. Нам уже можна робити наступний крок.

Хоча... Леся ніколи не казала мені, що хоче заміж. Я ж завжди думав, що дівчата тільки про це й мріють, але Леся, Леся завжди вміла дивувати мене.

Від найпершої нашої зустрічі вона здавалася мені кимось не від цього світу. Її ніколи не цікавило матеріальне. Коли ми тільки починали зустрічатися, я намагався завоювати її подарунками, квітами, дорогими ресторанами, але всі ці стандартні прийоми не працювали.

То вона забувала мої квіти просто в ресторані, то губила маленькі милі подаруночки, які я презентував їй чи не кожної нашої зустрічі, то виправляла мої помилки в повідомленнях... Як же я злився, коли вона таки виправляла їх! Але... Не казав їй ні слова. Навіть почав перевіряти слова через гугл: не хотів, щоб вона думала, що я якийсь неосвічений.

Тоді навіть думав, що так і не зможу розтопити її серце. Вона здавалася холодною і відчуженою... Я майже втратив надію зблизитися з нею, але одного дня після чергового побачення, проводжаючи її додому, я почув писк із якоїсь коробки під лавкою... Я не зміг пройти повз і підійшов до коробки, обережно дістав із неї маленьке чорне кошеня й інстинктивно поклав за пазуху.

— Що там? — здивовано спитала Леся.

— Кошеня, маленьке,—я обіймав тваринку.—Надворі надто холодно, візьму його сьогодні додому.

— Правда? — її очі буквально загорілися.

Вона вмить стала іншою... Не холодною, нічим не зацікавленою, прекрасною і далекою принцесою, а якоюсь теплою та близькою...

Так, тоді я вперше побачив інтерес у її очах. 

Саме цей випадок став поворотною миттю в наших сто- сунках. Тоді Леся почала дивитися на мене по-іншому... Вона нарешті побачила мене справжнього й почала потроху закохуватися.

Я теж побачив її справжню саме тоді, і саме з того часу в мені почала зароджуватися справжня любов, любов, яка постійно спонукає до змін.

Так, саме Леся змусила мене змінитися. І я безмежно вдячний за це моїй коханій...

Навіть коли ми почали жити разом, вона не припиняла змінювати мене на краще. Я завжди пишався нею...

І все ще пишаюся.

Навіть попри свою зайнятість, вона завжди знаходить час на добрі справи. Наприклад, вона влаштувала гуртки з малювання в декількох харківських дитбудинках. Їздить туди з понеділка по четвер! І це при тому, що кожного дня вона ще й малює як мінімум годин шість... Моя Леся — справжній трудоголік... Але вона любить свою роботу й тому завжди каже, що кожне нове замовлення для неї як супервеселий квест, під час якого треба зрозуміти замовника і якомога краще передати його літературний світ через ілюстрації.

Я ж навпаки ніколи особливо не насолоджувався своєю роботою... Може, тому, що вона надто монотонна? Хоча... Різнобарвності мені вистачає і вдома. Леся... Вона розфарбовує мій чорно-білий світ.

А пів року тому вона здивувала мене найбільше.

Моя Леся, яка сама часто поводилася як дитина, стала наставницею для якоїсь дівчинки-сирітки, Марійки. Вона хоче допомогти цим дітям як може...

Вона й мене туди запрошувала сто разів, але я не йшов. Не знаю, думаю, я не дуже сподобаюсь дітям, я їх узагалі не розумію. Пам’ятаю, мене якось залишили з племінницею на пів дня... Це був реальний кошмар.

—  Ти там що, заснув? — Леся всміхнулася.

—  Ні...— розплющую очі.
Я і забув, що ми з нею розмовляли... Задумався, прямо, як вона зазвичай,— я всміхнувся, коли Леся знову почала розмову:

— Доречі,ти можеш з’їздити до моєї Манюньки,передати їй червоний пакет із матеріалами й подзвонити звідти? Вона, напевно, сумує без наших уроків...

А тепер цитати:

Збірочку можна замовити у мене)) Пишіть сюди. Або тут під постом))