Передпродаж на збірку з оповіданнями букнетівців!

Привіт всім! Хочу поділитися з вами радістю)) Починається передпродаж містичної збірки "Потайсвіт", в якій є моє оповідання "Відпустити не можна зловити".

У збірці ви зустрінете різних створінь з української міфології.

10 різних за жанрами оповідань, як ниточкою з'єднані українськими міфологічними сюжетами та персонажами.

Пригоди, кохання, жахи, містичні події - тут знайдеться все це!)) 

Книга буде продаватися в книгарнях та інтернет-платформах, але ви також можете купити її в мене))  Для цього ви можете написати мені на мою авторську сторінку на фейсбуці, або на мій фейсбук чи інстаграм. Також ви можете задати будь-які питання тут, під цим постом))

 Авторський склад збірочки: Юлія Легчун, Анна Пахомова, Анфіса Сметаніна, Вікторія Вирова, Ліна Алекс, Ніна Бажура, Oksana Kyrychenko =))

Сюди я написала оповідання про парубка, який поїхав шукати свою наречену-художницю, яка декілька днів не виходила на зв'язок з Карпат, де вона малювала чергове замовлення - ілюстрації для книжки про українських духів)

Тут я дам вам початок мого оповідання, яке є в цій збірці))) 

І

— ...Коханий,тут так гарно...Так прикро, що ти не можеш приїхати просто сьогодні...— Олеся, моя кохана дівчина, усміхалася мені з екрана айфона, і я теж усміхнувся їй у відповідь.

— Розумію, але справи самі собою не зробляться. Твоє малювання — це, звісно, добре, але годує нашу родину моя робота, і з неї не можна от так просто зірватися.

— Я знаю, коханий... Але я так хочу показати тобі цю красу! Карпати просто неймовірні... Вони насправді чарівні! Малюючи всіх цих лісових духів на тлі реальних пейзажів, я і сама починаю вірити в містику. Дивись...— вона показала мені на камеру свою картину, краєвид зверху, із якоїсь високої гори.— Тут точно живуть усілякі лісові духи: чабани, лісовички, повітрулі, мавки...

— Говориш так, ніби раніше не вірила в усіх цих створінь,— моя усмішка стає ширшою.— Та ти найзабобонніша дівчина з усіх, яких я знаю...

— А ти — найпрагматичніший товстошкірий хлопець,— вона видала смішок.— Хоча ти в мене такий стрункий, що слово «товстошкірий» навіть в переносному значенні тобі зовсім не пасує. Шкода, що не можна й Манюньку сюди привезти! — раптом перевела вона тему.— Тут усе просто чарівне...

— Лесю,обіцяй мені бути обережнішою...Як ти взагалі забралася на таку високу гору, та ще й одна?

— Коханий, я обережна, дуже-дуже!—вона всміхнулася.— Ой! Мені вже час, сонце скоро буде саме таким, як мені потрібно для нового ескізу...

Я знов усміхнувся й у вільній від телефона руці стиснув маленьку червону коробочку: я мав грандіозні плани на цей вікенд у Карпатах і був радий, що Леся в такому піднесеному настрої... Думаю, вона погодиться... Вона мене кохає, я впев- нений у цьому. Нам уже можна робити наступний крок.

Хоча... Леся ніколи не казала мені, що хоче заміж. Я ж завжди думав, що дівчата тільки про це й мріють, але Леся, Леся завжди вміла дивувати мене.

Від найпершої нашої зустрічі вона здавалася мені кимось не від цього світу. Її ніколи не цікавило матеріальне. Коли ми тільки починали зустрічатися, я намагався завоювати її подарунками, квітами, дорогими ресторанами, але всі ці стандартні прийоми не працювали.

То вона забувала мої квіти просто в ресторані, то губила маленькі милі подаруночки, які я презентував їй чи не кожної нашої зустрічі, то виправляла мої помилки в повідомленнях... Як же я злився, коли вона таки виправляла їх! Але... Не казав їй ні слова. Навіть почав перевіряти слова через гугл: не хотів, щоб вона думала, що я якийсь неосвічений.

Тоді навіть думав, що так і не зможу розтопити її серце. Вона здавалася холодною і відчуженою... Я майже втратив надію зблизитися з нею, але одного дня після чергового побачення, проводжаючи її додому, я почув писк із якоїсь коробки під лавкою... Я не зміг пройти повз і підійшов до коробки, обережно дістав із неї маленьке чорне кошеня й інстинктивно поклав за пазуху.

— Що там? — здивовано спитала Леся.

— Кошеня,маленьке,—я обіймав тваринку.—Надворі надто холодно, візьму його сьогодні додому.

— Правда? — її очі буквально загорілися.

Вона вмить стала іншою... Не холодною, нічим не зацікавленою, прекрасною і далекою принцесою, а якоюсь теплою та близькою...

Так, тоді я вперше побачив інтерес у її очах. 

Саме цей випадок став поворотною миттю в наших стосунках. Тоді Леся почала дивитися на мене по-іншому... Вона нарешті побачила мене справжнього й почала потроху закохуватися.

Я теж побачив її справжню саме тоді, і саме з того часу в мені почала зароджуватися справжня любов, любов, яка постійно спонукає до змін.

Так, саме Леся змусила мене змінитися. І я безмежно вдячний за це моїй коханій...

Навіть коли ми почали жити разом, вона не припиняла змінювати мене на краще. Я завжди пишався нею...

І все ще пишаюся.

Навіть попри свою зайнятість, вона завжди знаходить час на добрі справи. Наприклад, вона влаштувала гуртки з ма- лювання в декількох харківських дитбудинках. Їздить туди з понеділка по четвер! І це при тому, що кожного дня вона ще й малює як мінімум годин шість... Моя Леся — справжній трудоголік... Але вона любить свою роботу й тому завжди каже, що кожне нове замовлення для неї як супервеселий квест, під час якого треба зрозуміти замовника і якомога краще передати його літературний світ через ілюстрації.

Я ж навпаки ніколи особливо не насолоджувався своєю роботою... Може, тому, що вона надто монотонна? Хоча... Різнобарвності мені вистачає і вдома. Леся... Вона розфарбовує мій чорно-білий світ.

А пів року тому вона здивувала мене найбільше.

Моя Леся, яка сама часто поводилася як дитина, стала наставницею для якоїсь дівчинки-сирітки, Марійки. Вона хоче допомогти цим дітям як може...

Вона й мене туди запрошувала сто разів, але я не йшов. Не знаю, думаю, я не дуже сподобаюсь дітям, я їх узагалі не

—  Ти там що, заснув? — Леся всміхнулася.

—  Ні...— розплющую очі.
Я і забув, що ми з нею розмовляли... Задумався, прямо, як вона зазвичай,— я всміхнувся, коли Леся знову почала розмову:

— Доречі,ти можеш з’їздити до моєї Манюньки,передати їй червоний пакет із матеріалами й подзвонити звідти? Вона, напевно, сумує без наших уроків...

Манюнька — улюблениця Лесі. Моя кохана згадує цю дівчинку чи не щодня. Я знаю, що ця дитина добра, допит- лива й дуже кмітлива... А ще вона прямолінійна, завжди каже те, що думає. Чиста й відкрита — саме такою її завжди змальовує моя Леся.

— Лесю, ти ж знаєш, я не люблю їздити до таких місць,— роблю невеличку паузу й кажу вже трохи тихіше.— Я взагалі не подобаюся дітям...

— Це неправда... Знаєш, я постійно розказувала Манюнці про тебе, про те, як ти серйозно ставишся до роботи, який ти добрий і справедливий. Вона давно хотіла познайомитися...— Леся всміхнулася дуже ніжно й тепло, але я не збирався відступати.

— Ні...Я, звісно, занесу подарунок. Але до Маші не піду,— хитаю головою.— Передам через вихователя...

Не розумію, про що можна говорити з маленькою дівчинкою, навіть якщо вона й дуже кмітлива... Невже Леся не розуміє, що для мене це занадто складно? Хоч у мене й були молодші сестри, але я ніколи особливо не слідкував за ними... Я просто не знаю, що робити з такою малечею, що говорити...

— Ти ж знаєш, що я дуже хотіла вас познайомити...— перервала мій потік думок Леся.

— Атизнаєш,щояякбувпроти,такібуду.Нехочу всиновлювати дитини. У нас будуть свої діти. Крапка.

Я і правда хочу саме свою дитину,— подумки продовжив я.— Не просто свою, а нашу, спільну дитину... Твою і мою, Лесю...

— Ну чому ти такий упертий...— вона посумнішала на очах.— Добре, роби як знаєш, Сергію. Мені вже треба йти... Хочу намалювати дещо. Увечері можеш не дзвонити — буду поза зоною. Зідзвонимося потім...

— Лесю, я...

— Пробач, мені справді вже час,— засмучено сказала вона.— Зідзвонимося...

Якби він знав, що то буде їх остання телефонна розмова, то що б він зробив?..... Та він не знав, авжеж не знав....

Про інші проєкти, в яких я беру участь і які також готуються до друку, ви можете почитати тут !