"Від ненависті до любові" - міфи та реальність

Ні для кого не секрет, що все нове — це добре забуте старе. І в людській психології зберігаються певні стереотипи, котрі виробилися ще в наших далеких предків з єдиною метою — вижити у боротьбі за існування, залишити по собі потомство тощо.

Часто, читаючи художні твори, помічаєш, що великою популярністю користуються ті з них, де персонажі ( найчастіше, це жінки) потрапляють у вкрай несприятливі обставини, але їм вдається завдяки своїм особистим якостям чи "усмішці Фортуни" ті проблеми подолати і  стати багатими, щасливими, а герой — навіть якщо він на початку твору цілковитий негідник — під їхнім впливом перевиховуються і стає люблячим батьком і чоловіком.

Навчаючись у вузі, довелося мені перечитати чимало художньої літератури — починаючи від античних часів і до сучасних авторів. Скажу — нинішні "владні герої" та "від ненависті до любові" не є чимось новим у літературі. В будь-які часи у будь-яких народів про це писали. І багато творів подібної  тематики стали класикою світової літератури.

Чому так? Ні для кого не секрет, що з давніх давен жінки мали менше прав у суспільстві, ніж чоловіки. У багатьох країнах, виходячи заміж, вони втрачали права на все своє майно, були повністю залежні від чоловіків. Історики приводять численні факти, коли правителі, яким набридала дружина, а на горизонті з'являвся новий об'єкт пристрасті, вирішували проблему дуже просто — відправляючи попередню супутницю до монастиря ( в кращому випадку), або й узагалі придумуючи якісь причини, аби її стратити. І це вважалося цілковито нормальним та виправданим.

Хоча, звісно, усі ми розуміємо, що існували люди, які протестували проти безправності жінок. У тому числі, й серед письменників, просвітителів, громадських діячів. Вони прагнули донести до жінок, що ті теж можуть мати свою волю та боротися за власне щастя.

Але це були радше винятки, які тільки підкреслювали правило — у літературі жінка мала бути показана як об'єкт, а не суб'єкт. За неї боролися, але вона не мала права голосу. Досить сумні життєві історії багатьох відомих жінок — тому підтвердження. Але людині властиво до всього звикати. І знаходити позитив навіть у чомусь зовсім безрадісному. Просто щоб продовжувати жити, як кажуть психологи "якщо не можеш змінити життя — зміни свій погляд на нього"...

Мені здається, саме з цим психологічним явищем пов'язаний інтерес жінок до творів, у яких ( навіть вже в нинішніх обставинах) жінка є іграшкою в чиїхось руках, об'єктом торгівлі людьми чи родової помсти, жертвою згвалтування чи такою, що змушена вступити до фіктивного шлюбу…

Варіантів багато, спільний знаменник один — жінка, що страждає від злої волі чоловіка. Може, нашим cучасницям так болить ця тема, бо досі дуже поширеними є явища сімейного насильства, в багатьох ситуаціях жінки не почуваються захищеними?

Тоді, читаючи книгу зі схожим сюжетом, яка неодмінно закінчиться хепі-ендом, вони вірять, що і в них ( чи їхніх подруг або родичок) все налагодиться і буде добре. І їхній власний "владний герой" якимось дивом зміниться та стане ніжним і романтичним.

Та, на жаль, це скоріше міф, ніж реальність. Під час написання свого історичного роману "Тисячу років тому" я прочитала чимало спеціальної літератури, заглибилася у висвітлення вченими-істориками та письменниками різних епох доль відомих жінок того часу. 

І, якщо чесно, то є в цій історії усе те, про що люблять читати наші жінки — і "владні герої", і вимушені шлюби, й "вагітна від іншого",  і "різниця в віці", але все це не є самоціллю, для приваблення уваги читачів, а тільки окремими епізодами, бо ж із історії, як із пісні, слова не викинеш… 

І ще відразу хочу попередити — далеко не всі біографії головних героїв закінчуються щасливо. Часом читачки просять — "зробіть так, щоб усе було добре". Так можна було б вчинити, якби я писала казку, але реальність часом буває жорстокою.

Тому, будь ласка, не гнівайтеся на автора, за те, що не пишу у анотації "хепі-енд")) Глобального "щасливого майбутнього" тут точно не буде, але чи це так погано? Адже у мене самої, як у читача, не раз траплялися такі моменти, що й сльози наверталися на очі, коли читала якийсь трагічний епізод, але потім розуміла, що він є обґрунтованим і приносить користі людям більше, аніж могла б зробити "притягнута за вуха" благополучна розв'язка.

Отже, шановні автори, пишіть на будь-які теми, не бійтеся показувати складні життєві ситуації, але, будь-ласка, не перетворюйте їх на солодку казочку! Подумайте про реальних жінок, які прочитавши вашу історію про ґвалтівника чи злочинця, який дивом став хорошим, продовжуватимуть терпіти насилля, не знаючи, що можна все змінити. 

Праця письменника — це така ж велика  відповідальність, як, скажімо, професія лікаря чи вчителя, і наші помилки чи легковажність можуть дорого коштувати читачам, особливо молодим і недосвідченим, котрі ще погано знають життя та людську психологію. 

Тому добре подумаємо перед тим, як романтизувати темні сторони буття. Чим це відізветься в душах тих, хто нас читає? Які ідеї ми прагнемо до них донести? Чому навчити? 

Уявімо, що ми самі опинилися на місці своїх героїв-жертв. Читала поради від письменників , що варто "помучити" своїх героїв, змусити їх страждати — і це автоматично принесе успіх у читачів. Я б хотіла порадити всім авторам вживатися в образ героя перш за все самому, на своїй шкірі, як кажуть, відчути його страждання. Тоді й читач вам повірить, і ви не будете надто захоплюватися "катуванням" героїв без цілі та задуму. Бо це — шлях в нікуди ..