Новина - новиночка - нова

Новина - моїх відстежувачів вже більше ста двадцяти, що тішить мене, як малу дитину. Я вдячна Вам за підтримку моїх творів, за відгуки та вподобайки, а тому Ви першими зловите новиночку Ой, мамо, не лайте!

Історія, що побудована на реальних італійсько-українських пристрастях, яку я досить довго спостерігала збоку та не змогла оминути своєю увагою, надавши їй трошки сільського колориту та буденності, нестримності та краплину навіженості.

"На вокзал приїхали за п’ять хвилин до прибуття потягу. Я тримала сестру за руку, яка весь час поривалася вирватися. Довкола стільки цікавового, а я до себе прикувала. Сонце смалило, як в тропіках. Я посунулася в тіньок, відкинутий будівлею вокзалу. Алінка таки випручкалася і, наче дзиґа, почала намотувати кола біля мене. Не стала зупиняти. Це зробив звук наближення потягу. Мале веретено завмерло, карі оченята зробилися незрівнянно здоровецькими, коли узріла чудо вітчизняного машинобудування. Він пронизливо свиснув, а сестра злякано підскочила і зайнялася сміхом. Як мало дитині для щастя потрібно, всього-на-всього потяга побачити. Правда, вперше в житті.

З вагонів, немов галасливе зібрання домашніх качок, посунули люди. Я вхопила Аліну за руку, притримуючи біля себе та визираючи тітоньку. Стріляла очима в різнобіч хвилини зо дві, але першою гостю вихопила Алінка. Вона рвучко висмикнула свою руку та кинулася на маяк величезної подовжньої коробки, в якій гордовито сповилася чарівна лялькова красуня. П’ята лялька відколи Алінка народилася. І кожного разу у тітоньки нова зачіска. Цього року руде каре, яке відтіняло блакитний погляд, зробивши Майю на декілька років молодшою.

Я рушила за малою засранкою, яка вже стояла зацілована та винагороджена черговою подругою, майже у свій зріст. З поміж переполоху на пероні, помітила голомозого худорлявого чоловіка в темних окулярах, десь під сорок, що тримав дві валізи в руках та принадно посміхався то Майї, то Алінці. Ось ти який, зять закордонний! Трохи спітнів, сліди проступали крізь білу футболку, а так нічого. Високий, підтягнутий, голомозий. Це не біда. Треба комусь в сім’ї і черепушкою світити. Я порівнялася з гостями, і нарешті тітонька мене побачила, а то крутить головою, як совеня, що вперше світу явилося.

- Наталю, доню моя! – вона кинулася мене обіймати, я скривилася. Яка доня? У нас різниця десять років, а не сто. – Це мій чоловік, Вальтер! – обняла його за спину рукою та змусила посунутися вперед. Він посміхнувся щиро, проте невпевнено. Ще б пак. Хто його зна’, цих нових родичів. – А це Даріо, брат Вальтера!

Майя озирнулася, вишукуючи вказану особу, яка виплила з-за спини брата та весело посміхалася. Цей молодший. Близько тридцяти. І тут пізні діти. На голові добряча чорнява чуприна, на очі причеплені окуляри. Капіталісти! Їм сонце вічно зіньки сліпить.

Височенький сюрприз зняв з носа модний аксесуар та пульнув в мене зацікавленим карим поглядом, не оминаючи жодної деталі. Виставив білосніжні зуби, мабуть, добряче стоматологу євриків за це чудо відвалив, та простягнув руку. Я на автоматі подала свою, обливаючись шоком. Ще один родич? Нащо нам брат? Зятя цілком достатньо. Бідна моя мама. У неї голова облізе, ночами не спатиме, мліючи над питанням: чим нагодувати нових родичів?

Всім гарного дня та цікавих пригод!