Під час роботи над твором «Царські сережки» довелось опрацювати чимало інформації.

Ті спогади, що мені передала моя прабабуся про голодомор, дуже сумбурні і мізерні, їх не вистачило б навіть на сторінку. Не прийнято було про це говорити, а якщо і говорили, то пояснювали, що це був вимушений крок і країна потребувала зерна. Такий собі «Стокгольмський синдром».

Я не стала писати  проте, як навіть гірки з діжки виливали на сніг, і це робив не Сталін, це робили ж наші односельчани, що упивались владою, яка раптом впала їм на голову і міцно придавила мозок.

Я перечитувала щоденники, свідків голодомору, що є у вільному доступі. Чому свідків? Бо їх писали  люди, більш менш захищені, які мали крихти їжі і сили, щоб все побачене відтворити на папері.

А ті хто помер? Хто їв дітей? Ми ніколи не дізнаємось на якому краю вони стояли і про їх політ у прірву людського єства.

Всі ми знаємо про голодомор більше чи менше.

Я пишу цей блог не для цього.

Я хочу, щоб кожен хто читає мою книгу подивився це відео.

https://www.youtube.com/watch?v=wzjFHSzeK94

Це пропаганда німецького режиму для українців, яких забирали на роботу до Німеччини.

Ця тема близька, мій дід в віці 14-15 років був відправлений працювати на шахти.

Просто зверніть увагу на побут.

І подумайте, в села, де навіть світла не було, приїхали показали фільм, ФІЛЬМ.

Людям, що користувались свічками, затикали вікна на зиму соломою, бо скло було не у всіх.

І це я ще про сани не згадувала, ну ті що в піч відправляли, і що давали змогу економити на «пальному».

Фільм, брошури, де інші люди, в іншій країні користуються ПИЛОСОСОМ, де в будинок проведена вода, та ще й ГАРЯЧА.

Я намагаюсь дивитись на те відео очима тих людей, що опинились в тій ситуації, які не чули про табори смерті, які могли прийти до німців, і сказати – це мій чоловік, він не шпигун, не військовий і він не буде вбивати і німці таких ВІДПУСКАЛИ, бо є і такі свідчення, що збереглись в нашому музею.

Ми відстали від всього світу не зараз, а ще тоді, коли "Царські сережки", купував простий хлопець із звичайного села, на зароблені гроші у пана, щоб подарувати своїй сестрі на день народження. Коли ці сережки рятували життя із обіймів голодної смерті.  

Це страшна трагедія. І можливо егоїзм так думати, а тим паче говорити. Я рада, що живу саме зараз, а НЕ ТОДІ, саме в цій країні, з таким героїчним і мученицьким минулим.

І я не хочу щоб таке повторилось.

Я не хочу обирати між двох катів милосерднішого.