Конфлікт - движитель сюжету.

Отже, конфлікт, сварка, шкандаль - це те, що (вічно хоче зла, а робить благо) просуває наш сюжет. Немає конфлікту, немає сюжету! 

В рамках флешмобу про сварки. Привіт із Світу аверса та реверса

— Максе! — Марія наразі помітила мене. Легка посмішка чуттєво вигнула коралові губи. — Ти, нарешті, звільнився?

— Так! — я підійшов до неї. — Звільнився. Ми йдемо!

— Добре, — вона розгублено подивилася на мене. Я суворо здвинув брови, намагаючись уникнути тих бісових чар. Не відьмовських. Дівочих! — Що з тобою, Максе?

— Зі мною?! — я ледь не захлинувся гнівом. — Гаразд! Ходімо! І я скажу тобі, що зі мною! — я вхопив її за руку і майже висмикнув із-за столу одним різким рухом. — Тобі час повертатися.

— Та я, либонь, не проти… — вона швидко підхопилася на ноги, все ще здивовано дивлячись на мене. — Тільки на тебе й чекаю.

Ми вийшли з офісу МСБ і попрямували назад, до Андріївського Узвозу. Я йшов попереду, суворо суплячи брови, Марія поспішала за мною, явно не розуміючи, яка муха мене вкусила.

Десь на середині шляху я не витримав і різко розвернувся до неї:

— Ти ж знала шлях до нашої контори, так?!

— Що?!

— Не прикидайся! — гримнув я. — Ти знала шлях від моєї власної «стежки» на Узвозі через вулицю Десятинну до офісу МСБ! Ти вже бувала тут, на аверсі!

— Максе…

— Це Словен наказав тобі за мною стежити?! Чи може, краще сказати, наглядати?!

— Макс! Це не те, що ти думаєш!

Відчайдушна спроба захисту. Губи тремтять, в очах бринять сльози. Не залік!

— Не те?! Цей сучий син, медіамагнат Трипільский, тільки що просвітив мене про твої ніжні стосунки із Словеном! Дякую, дуже дякую! Дякую, що взнав про це від нього, а не від тебе!

— Які відносини?! Про що ти, в біса, торочиш?!

Гнів. Відвертість. Не вірю!

— Сама знаєш, про що! 

Я вхопив її за руку і потяг за собою. Більш за все я зараз хотів дотягти її до того клятого вивороту і ніколи більше не бачити!

— Ти брехала мені! З самої першої нашої зустрічі! Ти — брехала і зраджувала! Не хотіла ти допомагати. Тобі плювати на вбитого дядька Юхима! Ти терлася біля мене тільки тому, що Словен наказав не зводити з мене очей, так?! Щоб пронирливий детектив, часом, не дізнався про щось таке, що йому знати не варто. До речі, а що саме? Клянуся, я це з’ясую!

Я знову зупинився і пильно глянув їй в очі. Ми були вже не на лиці, але ще й не на вивороті. Замок Річарда вже перетворився на ледь помітну тінь, але під ногами все ще була добре знайома бруківка.

На мить в мене майнула думка, а що буде, якщо я застрягну тут, між світами? Що як, розсерджений і геть втративший контроль, я не зможу слідувати «стежці» і залишуся тут назавжди, як муха в янтарі? Ця думка трохи допомогла мені оговтатися.

— Макс! — Марія рішуче відняла руку, яку я, сам цього не помічаючи, продовжував стискати. — Ти злишся не через те, що, як ти думаєш, я тобі брехала! І мені не плювати на рідного дядька. І я тебе не зраджувала! О господи, та ми познайомилися лише дві доби тому! Так! Словен дійсно попросив мене наглянути за тобою, і, якщо доведеться, то й допомогти. Він дійсно переймається через цю справу! Вона кидає тінь на всіх нас — і на виворіт, і на лице… — вона прикусила нижню губу, благально дивлячись на мене.

Я знову відчув напад люті:

— Я не потребую, щоб за мною наглядали! Які в тебе стосунки з цим Словеном?! Відповідай!

— Стосунки?! — погляд, який я спіймав у відповідь, був сповнений не меншої люті, ніж та, що палала зараз в мені. — В мене немає з ним ніяких стосунків! — Марія відвернулася і пішла просто вперед по «стежці», що покірно стелилася їй під ноги.

Секунду я кліпав очима на це диво, як баран, але швидко схаменувся, наздогнав і вхопив її за руку. Я все ж таки «поводир», і поки вона на моїй «стежці», я за неї відповідаю. Відпускати від себе того, кого ти супроводжуєш, не слід. Ще крок — і вона загубиться між світами.

— Не знаю, що там наплів тобі той бісів медіамагнат, — продовжила Марія тремтячим від гніву голосом, — але Словен — це просто добрий знайомий дядька Юхима. Це він, до речі, привів дядька в наш аматорський клуб. Вони спілкувалися вже давно і досить довго. Чому тебе дивує, що після цього жахливого вбивства я погодилася допомагати тобі?! Чому тебе дивує, що Словен зацікавлений в тому, щоб з тобою на вивороті нічого не сталося? Кінець кінцем, він — помічник самого губернатора.

Самого губернатора?! О господи! Чи не час їй сказати, що «сам губернатор» з’явився в їх світі лише кілька місяців тому? 

— Чому ти не розказала мені? Чому одразу не розповіла про клуб? Про Словена, який, виявляється, так добре знав твого дядька? Чому не сказала, що ходила з ним на знімальний майданчик і завела там знайомство з Трипільским? Чому ти все це приховала від мене, Марія?!

— Я не думала, що це для тебе важливо!

— Не думала, що важливо?!

Ми вже були на реверсі, біля її охайного світлого будиночку. Я вхопився за паркан, намагаючись вгамувати шалено калатуюче серце. Я їй не вірив. От зовсім — не вірив.

— Дай-но подумати, відьма! З самого початку ти бачиш, як навколо вбивства твого дядька закручується вир подій і одних і тих же персон. Вампір Танський — і ти виявляєшся обізнана про його сімейне прокляття. Медіамагнат Трипільский, якого, до речі, ледь не вбили на аверсі — ти його, як виявляється, теж знаєш! Словен — хто б міг подумати — твій сердешний друг. Велет Волот — помічник Словена, губернатор Михайло Іванович — куди ж без нього! А! Забув ще згадати про двійку вовкулаків і водяника. Я нікого, часом, не пропустив?! І всіх цих осіб ти знаєш особисто! Ти, мабуть, і не помітила, що опинилася в центрі подій, невже?! І після цього ти кажеш, що не подумала, як це може бути для мене важливо!

Марія опустила голову. Я ледь стримався, щоб не вхопити її за підборіддя і примусити дивитися мені в очі.

— Ми вже говоримо не про Словена і твою хворобливу уяву про мої, начебто, стосунки з ним?

— Ми з самого початку говорили не лише про нього. Ми говорили про твою брехню, відьма! Про твою відверту брехню і зраду просто мені в очі!

— Максе!!!

— Шльондра! — різко кинув я, і розвернувся, щоб піти назавжди і ніколи не повертатися до цієї дівчини і цього затишного будиночку, на ґанку якого я мав сміливість уявити… Та неважливо вже, що я там собі уявляв!

— Макс! — вона вхопила мене за руку. Я різко смикнувся.

В її чарівних карих видовжених очах бриніли сльози. А я… Я нарешті згадав, де і при яких обставинах їх бачив.

— Пусти! Я… Мені… Я повинен терміново перевірити одну здогадку!