Привіт усім!!!

Мені передала естафету Мілени Міліган і я беру участь у флешмобі "Божевільні вчинки персонажів" від Анни-Марії Еріш.

Коли я отримала  естафетну паличку, відверто кажучи, була трохи спантеличена. Адже не була впевнена, що персонажі моїх книг робили щось дивне чи оригінальне, чи навіть божевільне. Та провівши вечір у роздумах, дійшла до висновку, що трохи божевільним можна назати вчинок Карін з історії "Чоловік поруч зі мною". Мені б, напевно, не вистачило рішучості зробити такий вибір заради безпеки коханого...

Вирішила передати естафету Кетрін Вайт :)

Частинка з розділу 8

***

Вівторок. Часу все менше… я забронювала квитки на завтра і вже о шостій маю бути в аеропорту. Коли все встигло так обернутись? Я повернула голову і глянула на Дейна, що ще спав. Такий спокійний… на годиннику ще не було й шостої години, а я вже не спала. Просто лежала і спостерігала за чоловіком, намагалась запам’ятати усе до найменших деталей. Така злюка на перший погляд, а виявився турботливим, ніжним і одночасно таким пристрасним. Я спробувала тихо піднятись, але в мене не вийшло. Рука лягла мені на талію і мене пригорнули до теплого тіла.

- Полежи ще п’ятнадцять хвилин,- тихо промовив він,- скоро продзвенить будильник.

- Я думала, ти спиш,- я посміхнулась й міцніше притулилась до нього.

- Ти настільки довго на мене дивилася, що я просто не міг не прокинутись,- він розплющив очі, глянувши на мене, і поцілував у маківку.

- Дейн,- звернулась я до чоловіка.

- Гм,- він знову заплющив очі.

- Багато дівчат тут побувало?- поцікавилась я. Знаю, такі питання краще не ставити, але мені цікаво.

- Тобі всіх перерахувати?- запитав він.

- Я серйозно,- я легко його стукнула. Вредний демон.

- Якщо серйозно, то саме в цій кімнаті нікого не було, окрім мене. Часом сюди заглядав Мет, тепер тут ти – усе,- промовив він,- і випереджаючи твоє питання – я використовував ту кімнату, де ти ночувала.

- Ну, клас,- хмикнула я.

- А що, якби я сказав, ти б пішла до мене спати?- він посміхнувся.

- Хто знає.

- Навіть так,- промовив Дейн,- то я міг пришвидшити події.

- Та ну тебе,- пробурмотіла я,- підіймайся, потім валятися будеш,- сказала я і, вибравшись з його обіймів, піднялась,- я позичу,- вказала на футболку і вдягнула її.

- Не гірше, ніж твоя піжама. Навіть краще – шорти точно були зайвими,- хитра посмішка з’явилася на його обличчі.

- Демон і є демон,- буркнула я і попрямувала в душ.

Далі день пішов як зазвичай. Ми поснідали, зібрались і поїхали на роботу. Загалом, ще один робочий день. Коли я завершила переклад чергового документа, була майже четверта. Я глянула на Дейна. Він вирішив залишити двері відчиненими. Схоже, він заспокоївся. А то я вже хвилювалась, чи вдасться мені поїхати. Зараз потрібно буде валізу скласти.

З цими думками я видрукувала документ, впорядкувала його і віднесла Дейну.

- Усе, робота завершена,- я поклала документ на стіл і, трохи помовчавши, додала,- «а Ви пунктуальні, навіть не запізнились». Здається саме цими словами ти зустрів мене в першу нашу зустріч,- я посміхнулась.

- Дійсно хороша пам’ять,- промовив він і посміхнувся у відповідь.

- Ще багато роботи маєш?- запитала я.

- Щось її забагато стало останнім часом.

- Може це через від’їзд?

- Угу, Метью знову займався не тим, чим потрібно,- пробурмотів Дейн.

- Неправда. Він добре працював. Звичайно не так, як ти, але він старався,- стала я на захист Оттвуда молодшого.

- Захищаєш?- він зблиснув очима.

- Ревнуєш?- я хитро посміхнулась,- дарма. Тоді ти працюй. Не буду тобі заважати – піду додому.

- Тебе підвезти?- запитав він, збираючись піднятись.

- Не відволікайся. Погода хороша – прогуляюсь,- промовила я.

- Я тобі пізніше зателефоную,- сказав він, уважно дивлячись на мене.

- Гаразд, працюй,- я посміхнулась і збиралась вже піти, та зупинилась.

- До завтра?

- До завтра,- в самі уста промовила я і поцілувала Дейна, вкладаючи в поцілунок усі свої емоції.

Наостанок. Я вийшла з компанії, ще раз глянула на будівлю і повільно попрямувала вулицями, намагаючись стримувати сльози. Це був останній раз, коли я його бачила. Все хороше коли-небудь закінчується… мене буквально розривало з середини. Тепер я чітко розуміла, що роблю боляче і собі, і йому. Та вибору немає – далі буде тільки гірше.

Біля будинку я зустріла Келестина. Схоже, він чекав на мене. Це стало останньою краплею – я повільно підходила до нього, а сльози зрадницьки котились по моїх щоках.

- Ти зробила правильний вибір, Карін,- він посміхнувся.

- Не дай йому наробити дурниць, Кел,- промовила я і, обійшовши його, зайшла в будинок.

Валіза спакована, таксі чекало внизу. Чи варто говорити, що настрій у мене був паскудний? Я востаннє оглянула квартиру, в якій провела безсумнівно найщасливіші кілька років свого життя. Вимкнула телефон і поставила його на столик – це так, про всяк випадок. Шмигнувши носом я вийшла, замкнувши квартиру, передала валізу таксисту і сіла в машину.

На вулиці, підтримуючи мій настрій, падав дощ. Навіть не падав – лила справжнісінька злива. Заплативши водію, рівно о шостій я вже була в аеропорту. Знайшла потрібний термінал, пройшла реєстрацію і сіла на своє місце. До вильоту залишилось п’ятнадцять хвилин. Я була дуже вдячна Юн Міну за те, що він нічого не розповів, вдячна Камілі за хорошу дружбу і проведений час, вдячна Дейну за такий цінний, хоч і короткий час, що назавжди залишиться в моїй пам’яті. Я сподіваюсь ви всі будете щасливі.

Коли літак піднявся в небо, я не втрималась і, закривши обличчя руками,  тихо заплакала.

***