Вітаю, любі! Я трохи почекала, поки вщухне хвиля сварок-флешмобів і представляю власний. За передачу естафети дякую чудовій авторці Інці Вікторовій.

Як виявилося, у моїх творах не так вже й багато сварок, довелося пошукати. Емоційні суперечки героїів зазвичай приберігаю на кульмінаційні моменти. Так і у романі Кароліна. Наперекір долі епізод, де герої відчутно так сваряться, один з найемоційніших. Отже, уривок:

Мати справу з розлюченим чоловіком посеред глупої ночі і порожньої дороги, - це не те, про що можна мріяти після такого насиченого подіями дня. І тим більше - давати якісь пояснення. Так, можливо, капітан мав на них право, та Кароліна не була готова. Втім, інколи їй здавалося, що вона ніколи не буде готовою сказати правду. Гнів прийшов їй на поміч, коли вона крикнула:

- А якщо не скажу, то що? Стоятимеш тут до скону?

Фредерік зловісно всміхнувся, хоча з огляду на темряву про це можна було лише здогадуватися.

- Ну йди, йди. Сама, без супроводу, без грошей, в чужій країні, не знаючи мови, побачимо, скільки ти протягнеш, - він демонстративно потряс мішечком і одразу сховав.

- Мову коштовностей, - вона торкнулася перлів на грудях, - розуміють будь-де.

- Мало того, що ти брехуха, так ти ще й крадійка! А чим розплачуватимешся, коли перли скінчаться? Тим, що пропонувала Тресі?

- Та як ти смієш! 

Тремтячи від обурення за несправедливе звинувачення, вона наблизилася, щоб замахнутися і дати ляпаса. Пальці стислися в кулак, рух уповільнився. Блискавичним спалахом згадався той єдиний випадок, коли Кароліна хотіла вдарити. І те, чим він закінчився. Ні, вона не злякалася реакції у відповідь, просто відстань між ними скоротилася, і Фредерік раптово опинився перед нею, так що їй довелося задерти голову і дивитися прямо в його припорошене пітьмою обличчя.

Дихання на мить перервалося. І Кароліна рвонула зі своєї шиї намисто. Перли покотилися, загубившись десь у пожухлій траві.

- Вже якось виживу, - процідила вона крізь зуби і зробила крок назад, щоб йти далі.

Та їй не дали. Залізним обручем оповили чоловічі пальці тонке передпліччя, розвертаючи.

- В житті не зустрічав такої впертості. Ти ладна загинути, аби лиш нічого мені не казати. Чому? Чого ти боїшся? Ким був для тебе мій брат? - Він вже ледь не трусив її, вчепившись у плечі, а вона навіть скинути рук не могла. - Ти його вбила?!

- Ні! Припини, благаю!

- Для чого ти потрапила на мій корабель? Звідки ти знала про мене? Ти й мене збиралася вбити? Хто тебе підіслав?! Що тобі потрібно?! Кажи зараз же, бо придушу!

Змістивши руки на горло, не тямлячись, він поволік її вперед, притискаючи до стовбура найближчого дерева.

- Це ти так мені віддячуєш? - прохрипіла вона, повиснувши на його зап’ястях. - Легше вбити, аніж виконувати свою обіцянку?

- Твій брехливий рот заслуговує лиш на те, щоб його розбити, - вицідив Фредерік. читати далі

 Щиро ваша Ліна Алекс