Мої теплі вітання!

Естафету я отримала від чарівної Лія Щеглова, за що моя щира вдячність)) Не тягнучи час, долучаюся до цікавого задуму і пропоную на читацький розгляд свій коротенький «страх». Це не зовсім моє і якщо страшно не буде, то не ображайтеся дуже, бо ж я попередила))

Ну, що, поїхали?!))

...Автомобіль піднявся по пологому схилу і перед очима Евері з'явився старий маєток, котрий вже кілька століть належав родині МакЕвой. Він не змінився. Хіба-що більш потемнів фасад, обшитий сірими дерев'яними панелями, нахилився один із іржавих залізних шпилів і тріснуло скло на одному з вікон другого поверху. Поруч з будинком росло єдине на всю територію дерево з широкими гілками і міцним стовбуром. То був столітній дідуган-дуб.

Місце було похмурим і зливалося в одноманітну сірість мокрої пізньої осені.

— Без бабусі тут стало зовсім лячно, — Евері озирнулася навкруги, закриваючи дверцята автомобілю. — Ти ненормальна. Як тут можна жити? Тут навіть воріт нема, а сусіди за кілька десятків миль.

— Не перебільшуй, — Хейзел витягла з багажника валізу і взявши її за ручку, покотила по потрісканих кам'яних сходах до дерев'яного ґанку.

— Авжеж! Як я можу взагалі, — Евері поспішила за кузиною, прислухаючись до моторошного скрику воронів, чутного десь вдалині…

Уривок з книги «Спадщина. Землі туманів».

Свою ж естафету передаю Tatia Koviz та Лія Лег. Думаю, цим дівчаткам є про що розповісти))