Прихований злодій – відомий прийом, що появився в середині 20 століття. Разом з набираючими популярність романам про Джеймса Бонда в культуру поступово почала пролазити ідея створення тіньового, скритого злодія, що в кінці неочікувано розкриває всю картину, перетворюючи головного героя в недалекого дурня. Прийнято вважати, що такий прийом в літературі один з найскладніших. В кіно це легко показати, та й в якості сценарію метод працює шикарно. Але… На папері, в образі класичної розповіді створити якісну появи прихованого злодія надзвичайно важко.

Давайте ж розберемось, що і як треба робити, щоб в кінці поява прихованого злодія та розпач головного героя були природніми, без зайвих питань.

Головна особливість створення такого злодія – це наявність чіткого, масштабного (в межах головних героїв) конфлікту, що змушує влазити в історію не дві конфліктуючі стороні, а декілька. Банальна помста за образу, чи неправда в сім’ї для цього не підійде. Тоді прихований злодій буде здаватися несерйозним, дріб’язковим. Не буде сприйматися читачем як погроза. Досить цікавою сюжетною віхою може стати смерть коханої людини, і головний герой розслідує інцидент, та різко зіткається с, начебто вбивцею, але після розбірок, різко появляється друга людина, яка і грала масовку в історії, але виношує він загиблого дитину. Такий мотив реально здатний змусити жінку мстити всім, хто якось причетний до смерті коханого. Тобто, в самій структурі історії, ні одному читачеві не буде здаватися, що конфлікт занадто дрібний.

Друга особливість знаходиться в більш уважному прописані другорядних персонажів. Ключова деталь знаходиться в правильному, та не нав’язливому поглиблені другорядного персонажа на протязі всієї історії. Якщо кістяк образа головних героїв зароджується на початку, а потім лише добавляється, то прихований злодій формується поступово, без подачі часткового чи більш-менш повноцінного образа на початку історії. Його образ (який для головного героя подається на початку) розкривається майже одночасно з розкриттям в сюжеті.

Третє, що також може серйозно вплинути. Неуважність автора, за відведення потенційного прихованого злодія далеко за рамки другорядного персонажа. Прихований злодій в більшості своїх випадків знаходиться саме в списку головних другорядних персонажів. Простіше кажучи, злодієм такого типу не може стати різко сусідка, про яку лише один раз згадували на початку, а потім ні слова. Вона то й діло повинна регулярно появлятися в сюжеті, і неважливо, продвигає вона його, чи дозволяє краще розкрити образи головних.

Четверте, невеличкі підказки чи пасхалки обов’язково повинні мотивувати задуматися читача задуматися про всю історію в цілому: а нема ще когось, кому події історії можуть принести користь. Це легко прописати невеличкими реакціями потенційного прихованого злодія, випадковими зустрічами, словесними промахами (коли сам цей персонаж гляди й ляпне щось провокуюче).

П’яте правило, яке майже ніхто не використовує, хоча воно краще останніх розкриває образ прихованого злодія. Демонстрація розуміння головними персонажами зробленої помилки під час розв’язки. Це ключовий момент розкриття прихованого злодія, який зазвичай упускають, намагаючись перетворити того, хто водив всіх за ніс весь сюжет в дурня. Найчастіше прихований злодій самостійно починає розповідати власний план. Це груба помилка, яка знецінює всі зусилля вкладені в створення історії з прихованим злодієм. Щоб вона не розпалась, треба дати головним героям самостійно, через спогаді, випадкові дії та слова на протязі всього сюжету зіставити інформацію, та зробити висновок. Тобто, знаходячись на краю відчаю, від появи прихованого злодія, нехай сам головний персонаж, методами спогадів сконцентрує увагу та тих елементах, що були в історії. А сам прихований злодій нехай і залишиться мало говірливим.

Яскраві приклади прихованого злодія. Джеймс Моріарті в історіях від Конана-Дойля, зокрема стосується тих історій, що мало пов’язані с протистоянням великих умів. Але мають безліч натяків. Серед сучасного можу порекомендувати Лігу видатних джентльменів. Хоча це і комікс, але на прикладі Доріана Грея та професора М легко помітити подібне двійне дно. Якщо не хочеться читати, то подивіться Бетмена: Відродження легенди, Пастка (на рос. Прочь). На жаль в роботах, що зараз викладаються, такий прийом ніхто не використовує.

Сподіваюся, що скоро вдасться потрапити на роботу, де буде використаний цей складний художній прийом.