"Страшний" флешмоб

З легкої руки Ірини Ярошенко  приєднуюсь до флешмобу, учасники якого мають викласти страшний або містичний уривок із якогось свого твору.

У мене таких уривків хоч відбавляй, але захотілося повернутися до містичного фентезі "Пройти під веселкою"

По-перше, я його писала чомусь майже завжди уночі і часом сама боялася потім, коли треба було вимикати світло і йти спати)) А по-друге, саме з цією книгою про "халепницю" в мене самої відбувалися різні курйози і халепи - то уже викладений розділ зникне з сайту, то епізоди переплутаються місцями... і навіть зараз, уже написавши цей допис у блог, залишалося лише додати фотоілюстрацію - я "легким порухом руки" випадково його видалила... довелося писати заново))

Отож любителів містики та horror запрошую до читання:

Нічого страшного чи потойбічного там не було. Звичайна сільська хата, як у нас із Світом, чи в бабусі Одарки. Трохи дивно було, що знадвору вона була така непоказна, немов от-от збирається розвалитися,  а всередині мала цілком пристойний вигляд, навіть затишний.

У печі, помальованій чудернацькими візерунками, палав вогонь, а біля неї сиділа в м’якому кріслі, підібгавши під себе ноги, дівчина… Стоп! Щось тут було дивним — чи то це крісло, немов перенесене сюди з нашого, земного світу — бо не було таких меблів у скромних хатинах мешканців кордону. Чи  то одяг незнайомки — цілком сучасна рожева піжама з візерунком у вигляді плюшевих ведмедиків. Але потім я ще більше здивувалася, бо побачила у дівчини в руках … ноутбук. Звичайний, не дуже крутий, схожий до того, що залишився у мене вдома. Вона з цікавістю дивилася на екран — певно, там було щось захоплююче. Фільм? Музичний кліп?

Може, це й справді портал у наш, звичайний світ? І не треба пертися за якусь межу, продиратися через землі, заселені потворами, а потім ще шукати  чортзна яку веселку? Лише зробити крок досередини — і ти вже вдома. Як просто!

І я справді, незважаючи на застережливий вигук Злата, відчинила двері й увійшла.

У хатині було тепло, пахло так, немовби хтось тут недавно варив малинове варення. Затишно потріскував вогонь. Дівчина підняла очі від ноутбука і поглянула на мене.

 — А, це ти, — сказала без жодного здивування. — Ну, сідай, раз прийшла. 

Тут же поруч зі мною  опинився старовинний дерев’яний стілець з трохи потертим шкіряним сидінням — точнісінько такий, які залишилися мені в спадок від дідуся і досі прикрашали веранду моєї оселі. Я сіла і простягнула руки до вогню.

 — Можна трохи погрітися?

 — Та будь ласка, — вона знизала плечима, закрила кришку ноутбука і відклала його вбік.

 — А ти тут живеш, чи так, випадково опинилася? — спитала я після короткої паузи. Можливо, її теж занесло сюди з нашого світу, але вона якимось дивом не потрапила на кордон, а поселилася у цьому будинку…

 — Я завжди тут жила, — відповіла дівчина, накручуючи на палець біляве пасмо волосся. — Ще до початку часів. Я господиня цієї землі.

“Фентезі якесь, мабуть, тільки що дивилася, — здогадалася я. — “До початку часів”, подумати тільки…”

 — А я от заблукала, — призналася я. — Хочу додому потрапити, не підкажеш, як?

 — А що тут складного? Все прямо й прямо, то кудись прийдеш… — меланхолійно відповіла вона, нагнулася і підкинула у вогонь пару полінець, що лежали на підлозі. 

 — Але мені не треба кудись, я хочу в Україну. У дві тисячі двадцятий рік, — уточнила я для надійності. 

 — А раптом потрапиш в епоху динозаврів? — серйозно спитала незнайомка. — Може, краще вже тут? 

 — Тут своїх динозаврів вистачає, — поскаржилася я. — Невидимці  всілякі, кроти ненажерливі! Хай їм грець, не хочу такого щастя!

 — А вони, може, навпаки, дуже хочуть з тобою познайомитися! Просто мріють, ха-ха-ха! — зареготала дівчина. І тут я побачила її очі. До того вона дивилася то в ноутбук, то на вогонь, і лише тепер підвела голову та поглянула на мене.

Сюди б бабу Одарку, що була на нелюдських очах зациклена. Оце б вона пораділа, побачивши такий відбірний екземпляр — промайнуло в мене у голові. Бо тільки тепер я збагнула, що ніяка це не людина, і не Дочка Землі, чи Води, чи будь-якої іншої стихії — це щось зовсім інше, таке, що не піддається логічному поясненню, і від того особливо страшне.

 — Мамо! — зарепетувала я на всю горлянку і кинулася з тієї хати, а услід мені ще довго лунав сміх, неначе запозичений  із  другосортного фільму жахів…

А при бажанні можуть приєднатися до флешмобу та полякати нас Тетяна Гудима

та Іван Дурський