Першим до живого будиночка, пригнувшись, увійшов Ярош, за ним жінки. Берн та Макс хотіли залишитися на вулиці, боячись пастки, але мавка похитала головою, і вони були змушені підкоритися.

У будиночку не світили вогні і не було меблів, а зелені пагони плюща заплели стіни.

Катерина зойкнула: крізь напівпрозору постать господині просвічувала стіна. Ярош поклав руку на руків’я шаблі.

– Не бійся, пірате, – примара посміхнулась. – Це я вас кликала. Я просила Море привести вас сюди.

– Привести? Нащо? – Ітана не довіряла примарам.

– Місяць зійде, дізнаєтесь. Та спершу скажи, піратський капітане: візьмеш примару на борт?

Ярош зволікав із відповіддю, примарна жінка усміхнулась.

– Харуна взяв. І навіть Марен узяв. Давнім віриш. Ворогам віриш. Чому ж мене не візьмеш?

– Шкода, що тут немає ні Марен, ні Харуна, – невдоволено кинув Берн, проникливий привид йому не подобався.

– Чи не забагато ти про мене знаєш? – Ярош і сам їй не довіряв.

– Не більше, ніж Море знає, – примарна жінка підійшла до мавки, обняла її, не торкаючись димчастою рукою. – А моїй товаришці від нього теж багато відомо.

– Це правда, так може бути, якщо Море до чийогось горя зглянеться, – несподівано підтвердила Лаура. – Ричард мені розповідав. Давно, – вона посумнішала, згадавши, що граф за останній рік нічому не навчав свою спадкоємницю.

Примара подивилася на дівчину, і легка посмішка ковзнула по її вустах.

– А ти ж і не сумнівався, Яроше, що вона тебе зрадить. Я знаю, ви прагнете потрапити на Примарні острови. Ці загублені в морі землі не належать живим. Там чекає на мене спокій. То візьмеш мене з собою, капітане?

Наступний розділ буде опублікований у понеділок.

Читати книгу