Айлан сидів на одному з валунів, у великій кількості розкиданих по пляжу зимовими штормами, дивився на спокійне море крізь прикриті вії.

– Можна? – і, не отримавши дозволу, на пісок незграбно сіла Роксана.

– Чого тобі, дівчинко? – з удаваною байдужістю запитав чоловік.

– Навчіть нас битися! – випалила Роксана і змовкла: точно прожене, а Юрчик казав, що ні...

– Нас, це кого? – Айлан до неї навіть не повернувся.

– Мене, Юрія і Риту.

– А Тимур і Поліна, виходить, на чуже життя не зазіхають? – Айлан нарешті подарував їй погляд, короткий, оцінюючий.

Роксані стало моторошно, на мить майнуло в думках, що вона нічого про цю людину не знає, а Юрій – падлюка хитра, що її як старшу просити підіслав.

– У тебе прихильниці з’явилися? – біля них зупинився Олег.

– Ти без Есмін? – здивувався товариш, підводячись, щоб потиснути Олегу руку.

– Есмін учить Іларію, як пошити новий одяг з того, що в неї є, – Олег не брехав, та було ще щось, чому Есмін так приглянулася кохана Андрія. – Роксано, щось сталося?

– Нічого, – дівчинка теж піднялась і, розгублена, попрямувала до друзів, які чекали її неподалік.

Айлан із посмішкою глянув на Олега, той кивнув, бо все чув.

– Гей, дівчинко, я ж тобі ще слова свого не сказав. Клич друзів, подивимося, на що ви, діти, здатні.

Махнувши товаришам, Роксана першою підбігла до Айлана, який відчепив від паска свою шаблю і простягав зброю дітям.

– Але ж вона справжня, – недовірливо сказав Юрій. – Це небезпечно.

– А ви гадали, що битися безпечно? – холодно розсміявся Айлан. – Звикайте.

Наступний розділ буде опублікований у четвер.

Читати книгу