– Полізли на щоглу?

– Що? – ошаліла від такого повороту Рита. – Куди?

– На щоглу, – Роксана не жартувала.

– Сама лізь, – у Рити знову змінився голос, тепер у ньому прокинулося потаємне бажання помсти, будь-кому і незрозуміло за що.

– А якщо я полізу, ти мені своє ім’я скажеш? – у Роксани нутрощі захололи від спокійної мови світловолосої.

– Скажу, – посміхнулася Рита.

Та наче не вона сама, а приховане почуття говорило її голосом: як же вона бажала, щоб набридливе дівчисько звалилося на палубу!

– Ти пообіцяла – я полізла.

Роксана миттю опинилася на вантах і, не дивлячись вниз, полізла. Навіть очі заплющила, покладаючись на тіло.

– Здуріла? Ти розіб’єшся!

Коли Роксана опинилася досить високо, почуття дурної помсти облишило Риту, поступившись місцем ляку перед тим, що накоїла. Дочка Віктора й Ольги глянула вниз, у голові запаморочилась, і дівчинка ледь не зірвалася. Корабель хитало.

– Я залізу, – крізь зуби проказала Роксана, пальці затерпнули, руки спітніли. – Я сказала, що залізу, то залізу.

Впевненості побільшало, коли Макс, який сидів у воронячому гнізді, допоміг їй.

– І що ти надумала? – зовсім не лаючись, запитав чоловік.

– Прапор повісити. У нашого корабля прапора нема, – віддихавшись, запевнила Роксана і зняла свою червону хустину.

Макс мовчки дивився, як вона прив’язує червону тканину, віддаючи її у владу вітру.

– А тепер злазь, і вниз не дивись, – без жартів порадив Макс. – Там на тебе вже розлючені батьки чекають.

Злазити було важче, хоча і не так страшно, корабель хитало менше, і наче відчувалася чиясь незрима підтримка. Внизу на дівчинку чекали не лише батьки, але і Ярош, якого привела Рита. Щойно Роксана опинилася на палубі, Ольга заліпила дочці ляпас.

– І це тільки початок, – попередив Віктор.

Їх обох трусило від пережитого.

– А якби ти впала? – Ольга замахнулася ще раз: Роксана, що відчувала свою провину, навіть не відвернулася.

Та Ярош перехопив руку Ольги.

– З ким не буває. Вона достатньо покарана.

Восьмий розділ буде у понеділок.

Читати книгу