А тим часом, тісто підійшло… :) біжу. (записки бібліографа)

Карантинні будні усамітнюють з собою, проте, часом, треба вириватись у реальне життя, де план заходів ніхто не відміняв.

Стала помічати за собою, що читаю похапцем. Певно, це професійна вада – акцентуєш увагу на назві книги, заглядає в анотацію, перегортаєш кілька сторінок і… як каже знайомий письменник Василь Горват: «Необов'язково випивати цілу бочку вина, аби розпізнати його смак, достатнього однієї склянки.»

Та я оце так впродовж робочого дня  «назюськаюсь», що на вечір хочеться просто розслабитись. Виявляється – не вмію. Читаю, позначаю сторінки закладками, виписую влучні фрази, аби потім (як буде час)  написати відгук. Та раптом помічаю за собою, що просто розібрати твір за нормами, стандартами, жанрами, стовпчиками, римами… це дуже банально і надто просто. Адже будь який твір це перш за все втілення тої чи іншої емоції. З цього і починається «процес розбирання».

Визначаю для себе, що  рецензія то є сприйняття собою персонажів – наче одягаєш маски інколи чітко інколи вимальовуєш блідий відбиток, інколи хаотично, інколи впорядковано. Ось тому і твори виходять різними за художньою суттю. Кожен твір варто розглядати з точки зору загальноприйнятих норм та термінів – технічний бік. Інша сторона – душевна. І я впевнено скажу, що більшість людей прагнуть розуміння саме моралі. Бо саме глибина і мораль формують технічний бік твору. Твори ж не пишуться просто так, вони виливаються з чогось. «Щось» – саме те, що вкладаєш і прагнеш віднайти у читачеві, як розуміння. Тоді виходить, що ділити на два напрямки немає сенсу, бо є одне єдине враження, яке у того чи іншого читача набуває свого змісту.

То може рецензування і немає значення? Принаймні такого, як йому надають, бо твір або подобається, або ні. Уподобання також залежать від читача. І так як основна маса людей звикла до догм та правил, то автори на «власній хвилі» тупо не сприймаються, а решта ділиться за смисловими жанрами. От і виходить, що записати БРАВО!, або ФЕ! після перечитування найлегше. Набагато складніше проникнути, просякнути особистою свідомістю в емоцію автора, і хід кожної його думки.

Але чи варто? Чи варто підміняти авторську думку особистими поняттями?

Може, таки, кожен сам по собі – хтось пише, хтось читає, а хтось отримує задоволення за черговою склянкою вина.

…І нарешті тиждень тому поБукнетила. Підчепила сюди  «Щоденник Святої Грішниці», власне його першу частину, дала доньці завдання підготувати обкладинку та кілька ілюстрацій  до дитячої збірки казок «Зірочка»  й стала думати: ну як же залучити Читача :)

Добре що «Гіперпростір» Мічіо Кайку все ще терпляче  лежить на столі закинутий.

Сподіваюсь, нам буде цікаво один з одним, один від одного, від перечитання наших творів.