Естафету на Цвинтарний флешмоб передавали усім бажаючим. Хочу долучитися. По перше, маю бажання, по-друге, маю матеріал.

Представляю уривок з щойно опублікованого оповідання "Погляд з потойбіччя". Написала його у рамках марафона #містичний_травень.

"Вже дев’ять днів скорбота не виходила з оселі Тарасових. В цей день вони родиною приїхали на цвинтар, щоб відвідати могилу їхнього янголятка. Як водиться, поминали новопреставленого, згадали його добрим словом. А потім пішли до виходу, залишивши ще кілька хвилин згорьованій матері, щоб побути наодинці з могилою сина.

Молода жінка мовчки стояла і дивилася червоними запаленими очима на уквітчаний горбочок. Вона не плакала, не було ані сил, ані сліз. За неї ридала душа і краялося серце. Дуже боляче ховати єдину дитину.

Вона обернулася, щоб піти, та помітила, що біля могили не сама. З іншого її боку, вдивляючись у свій останній прихисток, стоїть він, Олег, її синочок, живий. Серце затріпотіло від радості. Але тут він підвів на неї погляд – і серце стислося від жаху: на неї дивилися ті жорсткі колючі очі, що вдивлялися у неї з труни. «З ким поглядом зустрінеться, того й візьме з собою» – промайнули в голові слова старої.

Намагалася згадати бодай якусь молитву, не в змозі відірвати очей від хижого обличчя хлопчини, а той, наче знаючи про її марні спроби, лише моторошно посміхнувся.

А потім прийшов біль. Він розривав груди, бився у спину, пронизував кінцівки, проникав білим туманом у свідомість. Схопилася за груди і повалилася на могилу сина."

Естафету не передаю, най долучаються усі, кому є чим поділитися.

Міцно обіймаю, ваша Ана Пест.