Масова література чи класика: що оберете ви?

Нещодавно прочитала дуже цікаву монографію Софії Філоненко “Масова література  в Україні: дискурс/ґендер/жанр” і захотілося поділитися деякими цікавими думками про те, чим ми тут з вами займаємося — а саме, творимо масову літературу))

Літературний процес ХХ – початку ХХІ століть годі уявити без масової літератури. Вона є найбільш поширеною, розповсюдженою, читаною й популярною у світі. Проте її твори найчастіше отримують негативну оцінку як низькоякісні, маргінальні. Високочолі критики презирливо іменують їх тривіальними, банальними, дешевими, бульварними, а також «кітчем», «трешем» (сміттям), «макулатурою», «мотлохом», словесним «фаст-фудом» або «жуйкою». Тривалий час філологія погордливо оминала цей тип письменства. Історія мистецтва слова розумілася як історія Серйозної, Високої, Елітарної, Класичної літератури. 

Академік Микола Жулинський за допомогою оригінальної алегорії проілюстрував необхідність приділити увагу популярній белетристиці: «Давненько в моїй уяві зродився символічний образ літератури у вигляді океанського лайнера. Ми бачимо його верхню, елітну частину з палубами, капітанським містком, шлюпками на бортах, біленьку, красиву, заманливу... А що там, нижче ватерлінії, нам не цікаво, і про ту основну частину корабля з турбінами, трюмами і всілякими іншими службами, які забезпечують його життєдіяльність, а головне плавучість, здатність утриматись на воді, майже не згадуємо. Висока, елітна, справжня література мислиться як видима частина океанського пароплава, якою милуємося, захоплюємося довершеністю форми, її естетичною досконалістю. А та, украй важлива частина корабля, що нижче ватерлінії, мені нагадує масову, популярну літературу, без якої не може триматися на плаву література висока, елітарна»

І справді, “високим” жанром вважається класична література ( від лат. classicus – зразковий, взірцевий). Сформувавшись як корпус текстів античної словесності, обов’язкових для здобуття освіти, класика тепер розуміється як позачасова, позаісторична цінність. Мрією чи не кожного письменника є те, що його ім’я колись буде долучено до когорти класиків. 

Протилежною категорією стосовно «класики» може бути «сучасна література», або «белетристика», або «масова література». Масова література розуміється як скороминуща, підвладна швидкоплинній моді. Якщо класиці приписано «високі художні чесноти», то масова література розуміється як «тривіальна», «банальна».

Масове письменство часом характеризують за допомогою синонімічного терміна «комерційна література», оприявнюючи його пристосованість до вимог ринку. Твір масової літератури зазнає повторів «синхронних» («у просторі»). Він перекладається на мову інших видів мистецтва, кіно, телебачення, анімації, постачає сюжети для комп’ютерних ігор, стає моделлю для сувенірної продукції. Створюються і повтори «діахронні» (повтори «в часі»). Насамперед це сіквели (англ. sequel – наслідок, продовження), тобто тексти, які продовжують, розвивають сюжет початкового твору, використовуючи його персонажів.Повтор часом набуває форми пріквела-передісторії – твору, що описує події, які передували сюжету початкового тексту.

Оригінальною й нечастою формою повторів є «кросовери» (від англ. crossover – перехід), які поєднують сюжети, мотиви, персонажів із творів різних авторів. Масова література охоче користується такою формою, як рімейк або ремейк (від англ. remake – переробка), що найчастіше здійснює «переклад» класичного твору на мову сучасності. 

Із розвитком мережевих технологій пов’язане існування такого явища, як фанфік, або фенфік (від англ. fan – прихильник, fiction – художня література) – різновид творчості прихильників популярних творів мистецтва, похідний літературний твір, заснований на якомусь оригінальному творі (як правило, літературному чи кінематографічному), що використовує його ідеї сюжети та (або) персонажів.

На полі масової літератури ефективно працює принцип серійності. Якщо якийсь артефакт зазнав успіху, то він стрімко трансформується в серію. Представники видавництв вважають, що «загальним знаменником серії» є її «ідеологія», яка має бути правильною, тобто цікавою для читача, й відбиватися в привабливому оформленні книжки. Серії можуть диференціюватися залежно від орієнтації на різні сегменти ринку, на різні «target-групи» (тобто цільові групи). Візьмімо для прикладу популярний жанр «chicklit» (chicklit, від англ. chick – маля, лялечка, курчатко, рос. цыпочка, lit – скорочене від literature), тобто «…популярні й дотепні книги про незалежних молодих жінок, які переважно мешкають у мегаполісі, працюють, шукають своє кохання». Цей жанр має свої розгалуження: Business Chicklit (історії про ділових жінок), Kids Chicklit (історії про жінок із дітьми), Traveling Chicklit (книги про аматорок мандрів), Shopping Chicklit (історії про і для аматорок шопінгу), Fit Chicklit (для аматорок фітнесу, аеробіки, йоги тощо), Lifestyle Chicklit (для аматорок розкішного життя), Bride Chicklit (про наречених), Christian Chicklit (християнська чикліт), Ethnic Chiclit (етнічна чикліт) та багато інших. Назви серій підказують, кого саме мусять зацікавити ці книжки.

Крім принципу серійності, на полі масової літератури працює принцип імітації, наслідування). Ідеться про залучення письменниками вже знайомого матеріалу, який привабив значну кількість читачів. Згідно з ринковою логікою, успішні проекти перетворюються на «бренди». Брендом може бути і «розкручений» автор (Дар’я Донцова), і жанр (іронічний детектив), і персонаж («прекрасна нянька Віка»), і поняття (гламур, Рубльовка). Кен Гелдер розглядає цікаві випадки, коли брендами стають персонажі, які виявляються навіть відомішими за авторів: Шерлок Голмс, Джеймс Бонд та Гаррі Поттер.

Комерційний успіх творів масової літератури описує категорія «бестселер» (з англ. bestseller – від best – найкращий, sell – продавати, буквально «те, що продається найкраще»). Цей термін не має абсолютного кількісного виміру. Обсяги продажів бестселерів коливаються від кількох тисяч до кількох мільйонів примірників залежно від країни. Поняття бестселера позначає незрівнянно більшу популярність книги порівняно з іншими.

Особливість масової літератури полягає у тому, що вона зорієнтована на досягнення швидкого успіху. Це відрізняє її від літератури «високої», представники якої можуть дозволити собі писати «в шухляду» або «для нащадків», сподіваючись на належне поцінування свого шедевру після смерті, через десятки, а то й сотні років. Такий розрахунок неможливий для автора популярної белетристики: його успіх має бути миттєвим, негайним, а час його слави – надто швидкоплинний. Успіхом слід вдало скористатися, щоб отримати максимальний прибуток.

Твори масової літератури підвладні моді. Певні жанри або автори здіймаються на хвилі популярності на короткий час, а потім поринають у забуття, на зміну їм приходять нові й нові. Щоб стати модним автором, треба «…вгадати найживіші, хоча й доти не відрефлектовані потреби – суспільства і/або літератури», які можуть бути і «випадковими», і «скороминущими». 

Літературну моду створюють і підігрівають за допомогою реклами і піару. Продукти (книжки та їх авторів) «розкручують» і просувають на ринок, так само, як інші товари – пральні порошки, плазменні телевізори чи шафи-купе. При цьому застосовуються всі сучасні медійні технології. Видавництва мусять особливо дбати про авторів-початківців, які ще не здобули гучного імені. У нагоді стає принцип серійності: нового автора включають до успішного проекту, започаткованого іншим письменником. Використовують механізм рекомендацій чи то популярного письменника, чи критика, чи просто знаменитості – тоді на обкладинці друкують так звані «блерби» (або «блурби» – від англ. blurbs), стислі відгуки або витяги з рецензій. Видавці можуть посилатися на схвалення популярного періодичного видання, авторитетного для цільової аудиторії: на обкладинках стоятиме «Рекомендує «Домашний очаг» – для романсу чи сімейної саги, «Вибір Cosmopolitan» – для гламурної прози або чикліт. Знаком «успішності» є позначка «бестселер» або «лідер продажів» на книжці. Посилює інтерес до видання розташування його в книгарні серед новинок. Популярність завойовується участю письменників у літературних конкурсах і номінуванням на літературні премії. 

Володимир Даниленко в статті «Мистецтво розпускання павичевого хвоста» (2006, 2008) навів докладний перелік прийомів самореклами і піару, що їх використовує сучасна українська література. Це оригінальні презентації, з елементами театральності, залученням музикантів; участь письменників у літературних виставках і ярмарках, прес-конференції та автограф-сесії, поїздки регіонами для зустрічей із читачами, розсилання новинок по періодичних виданнях із метою отримання рецензії, ведення блогів та сторінок автра у соцмережах.

Інтерес публіки підігріває факт видання й успіху вітчизняного автора за кордоном, екранізація твору, організація конкурсів для читачів та «псевдоподій», подій, що стають сюжетами в новинах (передавання рукопису до видавництва). Потужним засобом піару віддавна є скандал: гучна заява письменника, наприклад, відмова від премії, конфлікт із офіційною владою, церквою – згадаймо засудження книжок Дена Брауна «Код да Вінчі» та дискусію навколо «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ; та й загалом, будь-який присмак політики.

Оглянувши поле вітчизняного письменства, Володимир Даниленко ще в 2008 році резюмував: «Найефективнішою технологією піару в Україні є популяризація автора як цікавої особистості. Причому всі найвідоміші імена  письменників були створені зусиллями самих авторів» . На думку критика, українські літератори набагато вигадливіші за видавництва, та й останні наразі не володіють належними коштами для ефективної «промоції».

Працюючи на полі масової літератури, автор має писати багато і швидко. Виконуючи «соціальне замовлення», він мусить охоче йти назустріч «побажанням трудящих мас»

Творцями масової літератури зазвичай стають колишні журналісти, критики, перекладачі. Автор повинен в ідеалі мати легке перо, значний читацький досвід, бути знайомим з багатьма зразками масової літератури. Велика кількість письменників вербується з колишніх читачів, захоплених аматорів, які не відділяють себе від улюбленого жанру. Петро Рихло згадує принцип: «Кожен, хто спроможний написати поштову листівку, може написати і роман».

Між творцем і читачем у масовій літературі відсутній високий бар’єр. Якщо елітарний письменник прагне відмежуватися від публіки, натовпу, зачинитися у «вежі зі слонової кістки», то «масовик», навпаки, відповідно до ринкових законів, volens-nolens стає медійною особою. Він часто дає інтерв’ю, виступає на радіо і телебаченні, охоче спілкується зі своїми читачами в Інтернеті, у реальному часі – на прес-конференціях, автограф-сесіях. Це спілкування може виходити за рамки власне літератури і стосуватися інших сфер життя. Письменники ведуть програми на телебаченні, стають експертами в питаннях побуту, стилю, сімейної психології, любові, сексу, відповідають на листи читачів у популярних журналах, друкують колонки в газетах, блоги в Інтернеті. 

У створенні модного, «зіркового» та культового письменника суттєву роль відіграє розробка його іміджу. У ньому, як відомо, важливі зовнішні деталі – обличчя, манера вдягатися, розмовляти, жестикулювати. Письменник може свідомо працювати на імідж «джентльмена» або «скандаліста».

«Літературне ім’я» письменника – публічної особи – має велике значення для формування іміджу. Найчастіше це псевдонім, який обирається за принципом «милозвучності» і «красивості». Він має привертати увагу читачів чи то натякаючи на начебто шляхетне, «князівсько-дворянське» походження автора (Дашкова, Берсенєва), чи на його екзотичну особу (Сімона Вілар, Люко Дашвар). За словами Петра Рихла, псевдоніми авторів масової літератури «…повинні бути гучними, легко запам’ятовуватись, викликати в обивателя асоціації з історичними особами, популярними політичними діячами або «зірками» естради, кіно і т. п.»

Яскравий псевдонім – «розкручене» прізвище – міцно асоціюється із певним жанром чи серією. Тому для різних жанрів або їх різновидів письменники обирають інакші псевдоніми. Трапляється, що постать автора в масовій літературі є цілком віртуальною. Ім’я, яке стоїть на обкладинці, не несе інформації про реальну біографію митця. Жіночий псевдонім може приховувати чоловіка і навпаки, за псевдонімом може ховатися двоє осіб (Генрі Лайон Олді – Олег Ладиженський і Дмитро Громов), цілий колектив невідомих авторів (Марина Сєрова) або навіть «кнігерів», «літературних негрів», які працюють на «розкрученого» автора...

А яка ваша думка щодо феномену масової літератури та її популярності серед читачів? Чи може, вам усе таки  хочеться стати класиком? Цікаво буде дізнатися враження як авторів, так і читачів.