Ось і мене наздогнав флешмоб "Знайомство головних героїв".

Він дістався мені від Марини Сніжної.

Тож ділюся з вами уривком про знайомство Дірайма та Лундан з книги

"Моя заборонена наречена"

Гігантський особняк командувача, в якому мені належало обставити конкуренток і стати тимчасовою нареченою гіршого кошмару мого життя, сильно відрізнявся від багаторівневих хмарочосів столиці Зілану. А вже від нашого розплідника, де я жила останній рік до вигнання, тим паче. Скрізь відчувалася розкіш і холодна байдужість, невловимий цинізм, з яким військові ставляться до життя і смерті.

Слуга, що пильно стежив за моїм спуском, подав руку, допомагаючи вибратися з машини, і зайнявся багажем.

 – Будь ласка, йдіть за мною, дейв Лундан. Я покажу ваші покої. Ми чекали на вас.

Холодні, чергові слова, такі ж посмішки. Одягнене в уніформу сильне тіло швидше підійшло б охоронцеві, аніж носію валіз.

Чемно подякувавши, я попрямувала по кам'яній доріжці до будинку, повторюючи про себе власну легенду. Хто б вони не були, мої господарі, але їх влада явно поширювалася дуже далеко. У глибині душі я сподівалася, що створена для мене легенда зруйнується ще при попередній перевірці. Але ж ні, я тут, підіймаюся широкими парадними сходами, заходжу в величезний хол, що з протилежного боку відкривається в шикарний зелений парк.

Коридорами раз у раз пролітали різного призначення роботи, а ось живих створінь більше не зустрічалося, і я майже розслабилася, поки слуга вів мене в ліве крило.

 – Див Дірайм зараз вдома? – поцікавилася про всяк випадок.

 – Називайте його лер, дейв Лундан. Військових ображає цивільне звернення.

Який ми образливий, виявляється.

 – Добре, звичайно, вибачте, я не знала.

Слуга сприйняв мої слова з мовчазною байдужістю – мовляв, мені-то вас прощати немає за що, а от якщо не скористаєтеся порадою – наживете проблем.

І, до речі, порадою я скористатися не встигла, а проблем нажила на наступному ж повороті. Коли казна-звідки на мене вискочило щось величезне і чорне, я навіть пискнути не змогла, як опинилася повалена гігантським тілом, покритим короткою чорною шерстю. Широка лапа переможно наступила мені на груди, і в обличчя втупилася страхітлива морда. Все моє чуття волало від жаху, а очі тонули в бездонній чорноті очей. Не знаю, що там за розвідка у тих, хто мене сюди послав, але тварюка переді мною була величезніше і страшніше всіх бачених досі собак!

Задоволено загарчавши, монстр обернувся, явно чекаючи похвали. Я мимоволі перевела погляд за ним, із запізненням здивувавшись, чому слуга ніяк не відреагував? Або це стандартна процедура перевірки гостей? І одразу ж натрапила на ще один погляд.

Серце пропустило удар, між лопатками прострелило уколом голки. Це був він! З мого ракурсу і не самого приємного положення Дірайм Форт здавався ще вище і могутніше.

На відміну від фотографії, оригінал дихав силою і якоюсь дивною ненавистю, що сочилася крізь маску холодної чемності. Одразу згадалося все, що я знаю про гармів.

Безпринципні сволоти, які заради забави ламають життя дівчатам. Створіння, які досягли тих висот еволюції, коли слабка стать стає не потрібна сильній, бо діти давно вирощуються в пробірках, ще й з бажаним набором властивостей. Собі вони вирощують виключно рабинь для задоволення, а коли хочеться задоволення більш гострого, бавляться з рабинями інших рас...

Кілька довгих принизливих хвилин моя шпигунська мета розглядала мене, розпластану на підлозі під лапами гігантського пса, змушуючи нервувати і злитися. Запізнившись промайнула думка, що, напевно, я видала не ту реакцію. Будь-яка жінка – що людини, що гарма, що хенлора, вже не знаю щодо драгів, – неодмінно закричала б, але моя реакція як метаморфа, вшита в інстинкти, завжди була перетворитися на істоту, схожу з небезпекою. А оскільки зараз можливість перетворення блокована... ось і лежала тут, сповнюючись обуренням. До чого ж гостинний господар, шкода, не розбився разом зі своєю колбою ще на стадії зачаття! Одразу видно, як йому потрібна наречена і яке буде до неї ставлення! І при цьому скільки жінок добровільно згодні стати підстилками!

– Шиззі, – уривчастий хльосткий наказ низьким, ледь вібруючим голосом. Я насилу стримала бажання заіржати: треба ж отакого монстра обізвати Шизою! Але псина так вдивилася у вічі, немов розуміла думки, і заодно застерігала від їх оголошення. Неохоче прибрала лапу з моїх грудей, гордовито відступаючи.

– Давайте я допоможу вам встати, дейв Лундан, – прокинувся слуга, простягаючи мені руку.

Взявшись за неї, я скоріше піднялася, намагаючись не розгубити грацію і не зводячи погляду з безсовісного обличчя командувача. Схоже, вибачатися поганець не збирався, як і вітатися.

Буду рада вашим враженням від уривка!

А естафету передаю Марині Комаровій, Аріні Вільде та Алексу

Усім здоров'я та натхнення!