Флешмоб "Знайомство героїв", передаю естафету))

Всім привіт! З подачі Мар'яни Долі, я теж приєднуюся до цікавої естафети, яку започаткувала наша чарівна  Вікторія Задорська  у  цьому блозі .

Умови прості - викласти блог зі сценою першого знайомства героїв будь-якої вашої книги, та передати естафету двом наступним учасникам.

Я хочу передати естафету двом чудовим авторкам Lina Alex та Софія Чайка

Ну, і власне, мій уривок зі знайомством з твору Я твій день

"Червона не від морозу, а від гніву на себе та цих двох, Антоніна стримано вдивлялася у далечінь. З нетерпінням чекаючи на потрібний маршрут, вона закам’яніло трималася за сумочку.

- Паскудна погода, - майнуло збоку.

Гадаючи, що слова лунали не для неї, жінка не ворухнулася. Довге життя в місті навчило не звертати уваги на оточення, щоб не дай Боже, не стати свідком чогось. Доброго чи поганого – було не важливо. Головне – нехай не зачіпає, проходить повз... Впевнена в тому, що користі від того не буде, вона трималася завжди осторонь.

- Що то за Новий Рік без снігу?! – знову мовив той самий голос і цього разу, здалося, що звертався він, все ж, до неї.

Жінка повернула на десять градусів очі й нарешті помітила поруч чоловіка. Звичайний чоловічок, в зимовій невиразній курточці, з теплою підкладкою та витертих джинсах, випущених на потерті черевики. На голові недбало лежала кошлата шапка. На худому обличчі застигла давня усмішка, що впродовж довгих років перетворилася на складочки та надавала йому привітності.

Антоніна знову змовчала й повернулася до свого заняття. Тільки тепер вже не так уважно розглядала дорогу. Чоловік, тим часом, запалив цигарку й випустив першу порцію диму в її бік. Жінка скривилася.

- Ой! Прошу вибачення! – замахав вільною рукою, ніби міг відігнати його від неї.

- Ви б не могли відійти? – мовила вона, навмисне кахикаючи.

- Так, звичайно! – відказав той і не зрушив з місця.

Вона обурено звела брови.

- Дозвольте поцікавитися? Чи є у Вас новорічний настрій?

- Що? – сторопіла жінка.

- Ну, майже всі мої знайомі скаржаться з року в рік, що не мають взагалі ніякого новорічного настрою. Що немає бажання ні святкувати, ні чекати, ні…

- Я гадала, в цій справі завжди допоможе горілка! - якось дивно штрикнула вона його й знову спробувала відвернутися.

- Так, можливо… Але ж то інше. Посидіти, випити – це добре. А от де взяти настрою? – чоловік знову випустив дим. - І от що я зрозумів…

- Вибачте, - обірвала вона його. – чи ми знайомі? Чи я дала привід для спілкування?

- А!

Чоловік трохи зупинився в своїх міркуваннях, а потім продовжив.

- Так от. Я гадаю, що все те від того, що ми просто старіємо. Давайте згадаємо дитинство! Як сильно ми чекали на це свято… Яким чарівним воно нам здавалося! А все чому?

- Бо дурними були, малими… - пробурмотіла Антоніна й спробувала відійти від нав’язливого базікала.

- Ні, Ви не праві! – рушив він за нею. – Тому, що знали, що у нас все попереду. Вірили в дива і в те, що здатні перевернути світ.

- Угу.

- А з часом, подорослішали, припинили вірити, забули про мрії…

- Так! І перетворилися на старих пентюхів! – випалила розгнівано. – Припиніть за мною ходити!

Вона стурбовано позирала на оточуючих і, раптом помітила, що на зупинці нікого нема. Молодята зникли, а більше ніхто не підходив. Потім вона почала нервово виглядати свою маршрутку, яка раніше їздила кожні сім хвилин, а зараз запізнювалася на всі п’ятнадцять.

- Так, я помітив, що Ви саме з тих людей, - сумно промовив чоловік.

- Яких ще?!

- Ви теж втратили смак до життя…

Він спокійно сказав це й, нарешті, зробив крок в бік.

- Та що Ви про це знаєте?! – несподівано вигукнула вона. – Що Ви, взагалі, про мене знаєте?

Зачувши нотки відчаю, чоловік повернувся й усміхнувся до неї, як до малої.

- Нічого.

- Отож бо! – відказала жінка й обурено відвернулася.

- Закладемося?"