Флешмоб "Знайомство героїв", передаю естафету))

Всім привіт! От і я долучилася до флешмобу, який запустила Вікторія Задорська , а мені передала Тетяна Гудима ! Умови прості - викласти блог зі сценою першого знайомства героїв будь-якої вашої книги, та передати естафету двом наступним учасникам.

Я передаю привіт Інці Вікторовій  та Марку Войту !

А далі пропоную сцену першого знайомства моїх героїв Міри та Світозара з фентезійного роману  "Пройти під веселкою":

Вуличних ліхтарів на кордоні не було, але в вікнах будинків горіло світло, та й повний місяць, що вже встиг піднятися над обрієм, робив пересування цілком комфортним. Але доводилося дивитись під ноги, бо на вулиці  частенько траплялися калюжі. Тож я йшла, опустивши голову, лише час від часу поглядаючи вперед, щоб зорієнтуватися, чи близько мета моєї мандрівки.

Коли з одного двору несподівано вискочила велика чорна тварюка і мовчки кинулася на мене, це стало справжньою несподіванкою. Я навіть крикнути не встигла. В голові промайнула тільки думка про чудовиськ, які загризли кота бабусі Одарки. Це, певно, одне з них і є. Перебралося через стіну, і тепер мене з’їсть. Отак безславно закінчиться мій життєвий шлях…

Від страху я заплющила очі і, здавалося, навіть перестала дихати. Лежала на землі в незручній позі, придавлена лапами цієї тварюки, а вона щось не спішила перегризати мені горлянку. Тільки голосно сопіла, немов у неї був нежить. 

Раптом я почула над собою людський голос.

 — Друже, фу, пусти її!

Тієї ж миті чудовисько гавкнуло та кинулося до свого господаря, залишивши мене у спокої, а я зрозуміла, що то був усього-навсього  собака. 

 — Вставай, він не вкусить, — промовив той же чоловічий голос, звертаючись уже до мене. Я незграбно підвелася, оглянула свій одяг. Чорти б забрали і цього пса, і його господаря, котрий випускає такого монстра вільно бігати селом! Я примудрилася звалитися прямо в калюжу. Ззаду джинси і куртка були в рідкій багнюці, руки теж перемащені, на грудях — відбитки брудних собачих лап.  

 — Чому ви його не прив’яжете? — невдоволено спитала я. — Так і померти з переляку можна!

 — А не тиняйся сама поночі — то й не помреш, — досить грубо відповів незнайомець.

Я придивилася уважніше — і  по одягу зрозуміла, що це був саме той хлопець, якого Васько називав Чудним. Місцевий, тобто. Тоді я не побачила його обличчя, тепер теж не дуже могла роздивитися — він стояв у тіні, а біля нього крутився той самий Друг — кудлатий чорний  собацюра, трохи схожий на ньюфаундленда. 

 — Культура з вас аж пре, — сказала я, бо що ще було додати? Але й промовчати не змогла.

Він тільки презирливо пирхнув.

Я сяк-так вимила руки в тій самій калюжі, підхопила сумку, що теж була в болоті, і, гордо задерши носа, продефілювала повз грубіяна. Проте не встигла зробити й кількох кроків, як він гукнув:

 — Ти не туди йдеш!

Через клятого собаку я зовсім втратила орієнтування: тепер усі хати мені здавалися однаковими, і я геть розгубилася. Як  маю знайти дорогу?

 Чудний якийсь час спостерігав за тим, як я розгублено озираюся в різні боки, здавалося це видовище його тішило. А потім він свиснув своєму собацюзі та попрямував у мій бік.

 — Давай вже заведу тебе, — сказав похмуро...

Продовження можна читати тут 

Роман безкоштовний, оновлення відбуваються у вівторок та п'ятницю!