Не думаю про образи, а лиш про тему. Тобто, маю чітко для себе усвідомити, про що я хочу написати. Коли я знаю, про що хочу написати, що проситься на папір, тоді й з'являються ті потрібні образи, через розкриття яких (їхні діалоги, дії і вчинки) можна розкрити тему. Образи заради образів, без конкретної цілі - це не література, а графоманство.  Або ж, щоб не образити молодих, можна сказати, що це літературні вправи.  Замальовки короткі для себе можна робити щодня, вести щоденник мусить кожен письменник, але коли вже починається написання конкретного сюжету, в нього аж ніяк не можна пхати все, що в тебе є. Бо буде словесний вінегрет, в якому важко зрозуміти, що хоче сказати цим твором автор. Є форма і є зміст.  Форма служить для розкриття змісту, суті тих речей, які ти хочеш донести суспільству.

Такий мій підхід, моє бачення. Воно викристалізуване не тільки філологічною освітою. Більше часом. Досвідом. Одного разу подаровано було мені книгу, з гарною обкладинкою, гарно ілюстровану. Автор за словом в кишеню не лізе, мова у нього пребагата. Та коли я стала читати книгу, то зрозуміла, що дочитати до кінця не зможу. В суцільному нанизуванні випещених красивих фраз загубився зміст. І коли читаєш сторінок  50 тексту і не можеш второпати логіки написаного, втрачаєш інтерес до читання. До речі, в школі нас неправильно вчать писати твори. Учителі-філологи зазвичай ставлять в пріоритет красу мови. Краще б вони навчали суті, чіткості й лаконічності мовлення. Не можна гратися словами, щедро їх розкидаючи як завгодно. Слово тоді втрачає цінність. Слово має бути чітке і вагоме. Воно має відповідати суті того, що хотілося автору донести до читача. А як гнатися за красивістю, то отримаєш зовнішній флер, красиву форму, а всередині - порожнеча. Ми, українці, словом дуже грішимо. Ми ним розкидаємося, не думаючи, як воно відгукнеться в тих, хто нас слухає й читає, а потім дивуємося, чому ніхто нікому в цьому світі вже не вірить.. 

А щодо образів, то література - це за висловом когось із великих, дзеркало, в якому так чи інакше, хоче цього автор чи ні, відображається та епоха, в якій він живе. Ми не уникнемо зображення тих типажів, яких ми бачимо в житті. Якщо уникнемо, це буде фентезі, або ж наш твір не відповідатиме життєвій правді. Тож у кожному літературному образі буде щось від тих людей, яких ми знали в нашому житті, або ж нам про них розповідали. Щось від Галі, щось від Маші, але ж тільки в тому випадку, коли та Галя й Маша в житті є одного поля ягідки. Коли ж вони не ліпляться, а ми в образі їх зліпимо, то типаж вийде неправдивим. Найчастіше письменники пишуть про самих себе. І тоді це найкращий образ, Бо ж кого ми знаємо найкраще, як не себе? Успіху!