Моя книга говорить мені - "досить"!

Як дивно відчувати себе скоріше не автором, а "занотовувачем (-кою)" того, що книга мені розповідає.

Ні, вона хитренька! Назбирала моїх враженнь, покліпала очима на деяких моїх друзів. Ох, і у мене спитала думки, що я маю на такі ідеї їй сказати? Ну, що ж дорогенька, і за це дякую. І ось, коли я вже трішки до неї звикла, а саме до того, як вона той сюжетик туди поверне, а потім - і в інший бік. І кожен розділ, як окреме оповіданнячко. А тут - натякає, що давай, давай - фінал мені. Тю, на тебе, дорогенька. Там же стільки подій у героїні книги "Візерунки осені"! Не спіши, я буду писати і писати, мены ж цікаво!
 А вона так примружилась, прочитала 11 розділ, здмухнула з вікна останній осінній вогняного кольору листочок, і пожаліла мене: "Ну, добре, даю тобі закрити цю історію у двох розділах. Стислість - сестра таланту. І ти ще їм - не родичка".